-- А Ви, што Ви сдєлалі, гаспадін палковнік?!
“Двієчник” сухим, байдужим тоном виклав причини, чому він погодився на арешт росіянина, коротко розповів про міри безпеки прийняті в “Раю” і описав перебіг подій фатальної ночі. Коли він повідомив, як погодився провести ніч з Юстиною і двома її подругами, риси Авдзєєва злагідніли.
-- Добре, що хоч вони вижили, естонку я слабо знав, вона працювала в “Раю” віднедавна, -- сказав, відкинувши позу чужоземця, який не розуміє по-польському. Ясінський від обурення почервонів, відкрив рот, з явним наміром щось сказати, але Кроне зупинив його рішучим жестом.
-- Ви можете сердитися, -- відповів, звертаючись до росіянина. – Однак врешті-решт…
Він зупинився і потягнувшись у внутрішню кишеню, дістав елегантний, срібний портсигар, виготовлений на фабриці Lutz&Weiss, запропонував товаришам. Ясінський відмовився, Авдзєєв насупив брови, дивлячись на цигарки, які притримувала спеціальна стрічка.
-- Російські? – запитав.
-- Оті справа: “Herzegovina Flor” і “Беломорканал”, -- пояснив “двієчник”.
-- Слухаю, -- поквапив за мить Авдзєєв, з задоволенням видихаючи дим з “Беломорканалу”.
Кроне задумливо поглянув на колишнього корніловця, факт, що той знехтував улюбленими цигарками совіцької еліти, обираючи дешевий “Беломорканал” – “двієчник” частував ними тільки агентів з Росії – розпочав у його голові серію якихось невиразних асоціацій. Такі цигарки курили тільки ті, хто мусив, не маючи грошей, щоб купити кращі – самі росіяни відносили їх до п‘ятого сорту – або люди, для яких вони довший час були вершиною мрій, наприклад в‘язні, ці останні – силою звички. Дивлячись новим, пильним поглядом, він помітив на тильній стороні рук Авдзєєва десятки дрібних, ледь помітних шрамів. Вони тягнулися аж до зап‘ясть. Сліди від цигарок.
-- Врешті-решт, -- продовжив, немов нічого не трапилося Кроне. – Вас очищено від звинувачень, а ми довідалися, що вбивця – хтось свій. Ніхто, абсолютно ніхто, -- підкреслив. – Не міг пробратися в “Рай” тієї ночі. За будинком спостерігали з усіх боків, всередині чатували ваші швейцари.
-- Загинула жінка, -- нагадав Ясінський.
-- Правда, -- погодився Кроне. – Але взявши до уваги всі перестороги, вартових на кожному поверсі, гадаю, що вбивці просто дуже пощастило, тільки так можна пояснити те, що трапилося. А щастя, навіть велике, ніколи не триває вічно…
Росіянин кивнув, загасив пальцями недопалок.
-- Тільки щоб пошуки вбивці не зайняли нам надто багато часу, -- сказав кисло Ясінський. – Бо там аж роїться від потенційних жертв. Навіть важко уявити собі краще… місце для полювання.
-- Тепер, коли ми довели невинність пана полковника, нас буде двоє, -- пояснив розсудливим тоном Кроне.
-- Двоє? – Комісар підняв брови. – Я можу відправити туди хоч двадцять поліцейських.
-- Це нічого не дасть. Вони їм не довіряють.
Ясінський скривився, але не заперечив. Однак вираз його обличчя вказував, що необхідність зважати на симпатії жінок, яких він вважав звичайними шльондрами, йому явно не до вподоби.
-- Я можу повернутися додому? – звернувся, о диво, не до Ясінського, а до “двієчника” Авдзєєв.
Той, заглиблений у свої думки, знизав плечима, неуважним жестом переадресував запитання комісару. Поліцейський важко зітхнув.
-- Прошу дуже, -- відповів, ще раз важко зітхнувши, поліцейський. – Щодо Вашого револьвера… Прошу, не вживайте його без потреби.
Росіянин попрощався з ними коротким кивком голови, незабаром вони залишилися самі.
-- Ви допитали батька жертви, аташе? – обізвався Кроне, вирвавшись із задуми.
-- Звичайно.
-- Якою людиною був його син?
-- Працював у банківській сфері, цікавився кіноіндустрією, -- Ясінський насупив брови. – Може було б швидше, якби Ви конкретизували запитання? Бо бачу, Вам щось прийшло до голови, -- додав терпко.
Офіцер непевним рухом потер щоку, його рука за звичкою на якусь мить зупинилася, торкаючись шраму, що перетинав обличчя.
-- Чесно кажучи, сам не знаю, -- пробурмотів. – В мене таке враження, що ми пропустили якийсь слід, але хоч вбий не можу сказати, що мене непокоїть.
Ясінський підійшов до сейфа, що стояв у кутку кабінету, крехнувши присів й витягнув тонку, картонну теку.
-- Копія протоколу допиту аташе, -- повідомив, вручаючи її Кроне.
-- Може, коли прочитаєте… -- комісар знизав плечима.
-- Дай Боже, -- буркнув “двієчник”. – Сподіваюся, як трохи висплюся, то щось прийде до голови. Останні дні мене виснажили, вже не кажучи про ночі, я вже далеко не юнак, -- заявив він з відтінком чи то смутку, чи здивування в голосі.