Гнат був, як завжди, спокійний і врівноважений, однак я якимось восьмим чуттям вгадала, що він заклопотаний чи стривожений. І ще він поспішав: я перехопила його погляд, що упав на браслет відео. Тому не стала його розпитувати про настрій, погоду в тій точці земної кулі, де він перебуває, та інші премудрі речі, про яких ніхто ніколи не говорить щиро.
— Поспішаєш? — запитала я. — Не завадить, якщо і я з тобою?
Гнат якусь мить вагався, потім пожвавився.
— А таки, мабуть, не завадить. Чекатиму на тебе біля таймфагу в Мексікан-Хате. Потім поясню чому. Півгодини вистачить?
Я подумала.
— Вистачить і двадцяти хвилин.
Настрій у мене поповз угору, як стовпчик ртуті в старовинному термометрі, хоч десь у куточку серця холодніло крижане озерце суму. Як списом Геракла, рани від вістря якого заліковувалися доторком древка, Гнат діями своїми, ставленням до мене то несамохіть спричиняв біль, то гамував його, а я не могла прямо сказати йому про це. Дивна несміливість у жінки, яка не боїться нічого на світі, крім хіба що залежності від чоловіка… І тут я раптом “упіймала” ту причину неприязні до модуля серії “Ігл”, яка приховано мучила мене і змушувала відтягувати рішення по здачі його у серійне виробництво: відчуття сторонності. Модуль був напханий автоматикою і кібер-системами до такої міри, що міг цілком обходитися без людини. Пілот у його рубці був зайвим елементом, майже не впливав на виконання основного завдання: літати і доставляти розвідзагони космольотчиків на чужі планети. Я не відчувала задоволення при його випробуваннях, бо в екстремальних ситуаціях автомати все вирішували самі до того, як людина встигала усвідомлювати це. І хоча самостійність техніки, особливо космічної, раніше не дратувала пілотів, то тепер я зрозуміла, до яких меж поширюється ця самостійність. Якось я була свідком рятувальної операції одного із загонів УАРС: провалилася в карст частина селища Лукомор’я на Таймирі. Пам’ятаю, я була приємно вражена швидкістю, з якою діяли рятувальні групи, і, розповідаючи про цей епізод Гнату, похвалила рятувальників, їхній натренований автоматизм. А він вислухав, подумав і сказав, що автоматизм хороший до певної міри — коли люди відпрацьовують “награні”, передбачені тренінгом ситуації, але, на жаль, автоматизм цей надзвичайно шкідливий у ситуаціях позаштатних, тобто не розрахованих ніким. Так і у випадку з модулем серії “Ігл”: він був автоматом у повному значенні цього слова, здатним відреагувати на багато видів небезпеки, які передбачили конструктори. На багато, але не на всі! У тих же самих позаштатних ситуаціях, що виникали у космосі частіше, ніж де-небудь ще, автоматизм такого модуля може привести до катастрофи, до загибелі екіпажу…
Я хотіла тут же подзвонити начальнику МВК, та передумала. Рішення знайдено, слід відшукати переконливе формулювання для відмови.
У Мексікан-Хате я прибула, як і розраховувала, через двадцять хвилин після розмови з Гнатом. Він уже ждав мене біля входу з юнаком, якого називав то стажистом, то варягом. А ім’я в нього — Вітольд. Юнак був би цікавий собою, якби не рухливість обличчя, що відбивало щонайменші відтінки настрою. По-моєму, для мужчини це вада.
Гнат галантно поцілував мені руку, скоса глянувши на Вітольда, і ми попрямували до стоянки швидкольотів, розмовляючи про всяку всячину, приміром, концертну програму емоціоансамблю “Чотири стихії”; до речі Гнат напрочуд ерудований у цій галузі. Він неуважно поглядав на мене, а тоді раптом запитав, чим я розстроєна, і я подивувалася його чуйності: важко побачити в людині зерно поганого настрою, коли вона того не хоче.
— Цього не пояснити, — коротко відповіла я.
Розмова перервалася. Ми підійшли до стоянки, Гнат запропонував мені вибрати швидколіт до вподоби.
Не люблю водити комфортні швидкольоти типу “Шуо”, з їх кібер-няньками — так я називаю ніколи не вимкнені системи безпеки, і в заміських польотах віддаю перевагу метким швидкісним машинам з необмеженим запасом ходу і ручним управлінням. Таких машин на стоянці було всього дві: сірий краплеподібний “скуд” і яскраво-зелений “дхаммакханд”, схожий на голову хижого птаха.
Гнат сунув в щілину замка свій сертифікат офіціала УАРС — швидкісні швидкольоти дозволялося водити не всім, — і ми влізли в кабіну “дхаммакханда”.
— Куди? — поспитала я, чіпляючи на зап’ястя рук кільця маніпуляторів: місце пілота дісталося мені.
— Північний схід, — сказав Гнат, підморгуючи здивованому його рішенням стажистові. — Пейнтед-Дезерт, заповідник Ховенвіп.