Ми підійшли до входу в “Сейф” — арка у вигляді злютованих у поцілунку динозаврів, вирізані лазерами двері з випуклими змійками, біля дверей робот-прохідник з набором лазерних насадок-сопел. Усередині кубічного приміщення, вкритого чарункуватою бронею метрів два завтовшки, місиво пластмаси і скла на підлозі. Запахи тут витали неапетитні, кислі та неприємні. В глибині приміщення люди в знайомих оранжевих комбінезонах встановлювали над одним з уцілілих контейнерів решітки гамма-голографа і невідому мені апаратуру. Контейнери сполучалися трубами пневмопошти та пучками кабелів. У кутку між ними я помітив нішу з двома темними пультами, розбиті екрани дисплеїв.
Дуглас сприйняв мою мовчанку як незадоволення і провинно розвів руками:
— Лазер — найпростіший і найшвидший спосіб, а часу в нас обмаль. Гриффітс дав добро, і ми… Код замка виявився занадто складним, при_ чому розрахованим на біологічні особливості якоїсь конкретної людини в минулому. Мабуть, тільки цей єдиний сторож і міг відчинити двері архіву ззовні… Спробуємо тепер дізнатися про вміст контейнерів, не розпечатуючи їх. Можливо, механізми знищення документів у кожного контейнера індивідуальні.
— Спробуйте, — зітхнув я; сказати мені більше було нічого. — Вихід тут лише один?
— Є і другий, схоже — аварійний люк. Замок там простіший, на електроніці, але живлення давно скінчилося, тож і там довелося б різати.
— І куди веде той коридор, од люка?
— Це, можна сказати, і не коридор зовсім, а природний лаз Він виходить у стіні обриву неподалік того місця, де вас обстріляли… загалом-то, варто уточнити…
Я замислився. Якась несформована думка набридливою мухою неспокою вторглася у мої роздуми. Контейнери… Десь тут я бачив подібні до цих… Стрілець з “драконом”… Вхід до архіву “Сейфа”… Ні, спочатку контейнери.
Я підійшов ближче, оглянув продовгуватий ящик. Лінія, що розділяла ящик на дві частини, якісь встромлені у неї циліндри, віконце з чорного скла, під віконцем сув’язь знаків і цифр і щось схоже на емблему: переплетені латинські букви О і О у чорному трикутнику.
— Такі контейнери два сторіччя тому застосовувалися для транспортування вантажів на модульних космічних кораблях, — сказав Дуглас, спостерігаючи за мною. — Ну що, показати, де виходить лаз із “Сейфа”?
Я з жалем випростався. Підсвідоме відчуття якогось відкриття зникло. Уже не вперше. Що ж, не треба насилувати пам’ять, думка повернеться. Вдома я поміркую над усім цим у спокійній обстановці.
— Веди, показуй.
Ми вилізли у досвітній ранок Ховенвіпу, і Дуглас показав мені печеру, де виходив на поверхню хід з архіву лабораторії. Сумнівів не було — саме з цієї печери невідомий обстрілював нас із Вітольдом з “дракона”. Збіг? Не може бути такого збігу, — якщо врахувати про-інформованість стрільця про справи на Ховенвіпі.
Лаз виходив за сто метрів од входу до печери на висоті близько метра, і я не звернув на нього уваги при першому огляді з Вітольдом після “знайомства” із стрільцем: мені з моїми габаритами пролізти в нього було б важко.
— Ви цей апендикс перевірили? — спитав я, зазираючи в лаз.
— Ні, - помовчавши, відповів Дуглас. — На об’ємній карті його видно виразно, чітко, по-моєму, він порожній…
— І все-таки перевірте, будь ласка. На всяк випадок.
Поблукавши з півгодини, ми нічого не виявили, але сам факт сполучення печери з найважливішим об’єктом лабораторії спонукав до подальших роздумів. Стрілець не хотів, щоб його застали на цьому місці, а можливо, і ховав щось у вузькому природному кам’яному коридорчику.
Покинувши Ховенвіп, я повернувся до того, що мені повідомив Дуглас про контейнери. Космічні перевезення… космодром на плато, поряд з підземеллями “Суперхомо”, залізниця, що з’єднує один з виходів із підземелля з космодромом — саме на неї я наштовхнувся в ущелині, до зустрічі з стрільцем. Значить, лабораторія все-таки була зв’язана з космічними дослідженнями. І з Інститутом технології військово-космічних сил. Я нараз згадав емблему на контейнері: чорний трикутник і букви О і О… “Демони мороку”, приватна космічна компанія по розробці радіоактивних покладів… і об’єкт “Зеро”…
— Гоп-ля-ля! — проказав я вголос, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.
У цю мить я був геній! Зв’язок “Суперхомо” й об’єкта “Зеро” існував! Точніше, лабораторія якимось чином була зв’язана з компанією “Демонів мороку”, а це вже свідчить багато про що… Цікаво, як батько зміг здогадатися про цей контакт? Інтуїція? Досвід? Сума знань? Ось кого, справді, можна назвати генієм… І чи не тому він дав операції назву “Демон”?