— Запитання не за адресою, — відповів Ро-машин, над чимось розмірковуючи. — Досить і того, що він бачив аварії, але не прийшов до нас і не розповів. Вахтанг, — звернувся він до мене. — Ваші відомості надзвичайно цінні. Завдання залишається тим же: дослідження моделей Демона, його можливостей, причин виникнення, а також відновлення причинно-наслідкового зв’язку подій, про що ми вже говорили. Стажист відшукав у картотеці кілька дивних випадків, які відповідають нашому профілю, попрацюйте з ними. І ще ось що: летіть на Ховенвіп і ретельно досліджуйте підземне господарство лабораторії “Суперхомо” разом з експертами “Аїд”, особливо один незвичайний бункер у формі сфери. Координати я вам сповіщу, а там допоможе старший групи чистильників Кіт Дуглас. Результати негайно мені на стіл. Не заперечуєте?
Я не заперечував. Суров, повагавшись, також пристав на це. Він розумів своє завдання. Робота передбачалася цікава, і якщо б не тривожний її підтекст — зацікавленість відділу безпеки УАРС — працювати було б одне задоволення. Втім, у наш час суто фізичних проблем не існує, будь-яка з них породжує безліч проблем етики, моралі та відповідальності за наслідки.
ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ
Ми стояли на терасі технічного центру УАРС. Над головою нависала похила чарункувата стіна кілометрової споруди, під нами схил горба обривався в Десну.
Гнат замислено дивився униз, на ріку. Було видно, що думки обсіли його не вельми веселі. 1 чого це Деніз від учорашнього дня слухати про нього нічого не хоче? Посварилися? Ніби ж немає причини…
— А з цим куди? — нагадав про себе Дай-ніс, другий помічник Гната. В руках він тримав передавач, знайдений у печерах Ховенвіпу.
— З цим? — отямився Гнат. — Як і вирішили, в лабораторію мікротехніки. Зустрінеш Первенцева, поясни йому ситуацію і з’ясуй, хто давав завдання на розробку передавачів. А ще дізнайся, чи немає інших подібних замовлень. Пам’ятай про таємницю розслідування.
Дейніс кивнув і зник.
Гнат поглянув на квадрат відео, на якому промайнули цифри часу, і кивнув на лаву.
— Сядьмо, варяже. Ану розкажи докладніше, що тобі з Первицьким ще стало відомо із загадкових подій.
Я розповів.
— Зрозуміло. — Гнат помовчав з хвилину. — Доведеться тобі завершувати розгляд самому. Дзвони у відділи Управління, які займаються ліквідацією аварій, лети на місце, поговори з очевидцями, коротше — розберися не тільки у фізиці, а й у психології. Відвідай також американський метеоцентр. Наші помічники-вчені запропонували хорошу ідею щодо слідів Демона в атмосфері й на воді. І ось ще… я тут згадав… Пройдися-но ти місцями, де недавно побував Демон, пошукай слідів, про які ще ніхто не говорив, щось таке, що не вкладається в рамки звичних уявлень. Це може бути… ну, не знаю що. У Пскові, наприклад, при аварії на атмосферному заводі я виявив “скляну” смугу… До речі, не забути б поспитати в експертів, зробили вони аналіз смуги чи ні.
Я кивнув.
Гнат стиснув мені лікоть, і я піпюв. А він залишився сидіти, занурений у свої думки.
У метеоцентрі я пробув недовго. Працівники там чергували досвідчені й за півгодини відшукали те, чим я цікавився. Синоптики справді знайшли сліди, подібні до тих, які, на думку вчених, мав би залишати Демон.
У Сан-Антоніо, скажімо, перед дивним літнім снігопадом бачили смугу туману, з якої і випав сніг. В Атлантиці супутники “помітили” термічні смуги: на поверхню вийшли холодні підводні течії, яких раніше там не було. Я не дуже вірив, що цей випадок несе потрібну інформацію, але в часі він укладався в ланцюжок Ховенвіп — Псков, і тому вніс його у реєстр загадок. Між іншим, біля узбережжя острова Сан-Мігель, на якому самозбудилися вулкани і де я побував, виконуючи перше наше з Гнатом завдання (пошук космольота, що незаконно стартував у ТФ-режимі), також було зафіксовано термічні переохолоджені смуги на воді.
З метеоцентру, минаючи позначені географічні точки, я кинувся пізнавати Землю з дещо несподіваного боку, але як не старався, встиг побувати лише в Х’юстоні та в Сан-Антоніо. Територію Х’юстонської енергостанції було ще обнесено захисною сіткою, і чогось “дивного” спостерегти не вдалося. В Сан-Антоніо я блукав вулицями цілісіньку годину, але єдину “дивину” угледів у центрі міста, на майдані Марка Твена — це був пам’ятник Твену, виконаний у стилі модерн у вигляді натурального людського серця в ненатуральну величину: висота монумента досягала десяти метрів.
Звільнивсь я лише об одинадцятій вечора.