— Тепер цей спеціалізований біовипромінювач з посилювачем емоцій… він-то навіщо? — Лапарра зачекав і махнув рукою. — Гаразд, додай ці запитання до свого “туману”. У вас усе?
— Стажист був на місцях деяких подій, що вкладаються за часом і загадковістю в нашу схему. І всюди там очевидці бачили Зо Лі. Можливо, він тоді ні від кого не ховався, не уникав зустрічі.
— Бо ніхто його не шукав. Усе? Тоді продовжуйте роботу. — Лапарра був заклопотаний, незадоволений і не приховував цього. — Доведеться мені одному червоніти перед начальством за нашу неоперативність.
— У мене запитання, — Гнат подумав: — Чи є нові дані по об’єкту “Зеро”? Чи по фірмі “ОС”?
— Фірмою. займається Анатолій, він тобі розповість (Первицький кивнув). Об’єктом “Зеро” також займаються люди… я займаюсь. Нового нічого. Якщо щось відшукається — сповіщу.
Худий заступник начальника відділу, побачивши, що всі встають, неголосно спроквола проказав:
— Хвилиночку. Є одна обставина. Стажист каже, що Зо Лі бачили скрізь, де відбувалися загадкові події. Так?
Гнат і Лапарра запитально дивилися на Первицького.
— Точно, — кивнув я. — І в Сан-Антоніо, і…
Первицький жестом обірвав мене.
— А що ви скажете про таку подробицю: під час снігопаду в Сан-Атніо Зо Лі бачили в іншому місці?
— Дурниця, — спокійно мовив Лапарра. — В роздвоєння особистості я не вірю. Хтось з очевидців помиляється.
— Це непоодинокий випадок, — Первицький провинно усміхнувся. — Гнат бачив Зо Лі й під час вибуху Сааремського ліфта, а працівники зв’язку космоцентру саме тоді мали з ним розмову на ПКП номер двадцять три.
— Де-де?
— На посту контролю за простором над Землею.
Запала тиша. Я дивився на Гната, але на його обличчі прочитав лише зацікавленість. Утім, як я вже казав, “читач лиць” з мене поганий. На обличчі Лапарри я взагалі прочитав бажання поспати, але навряд чи це відповідало істині.
— Звідки тобі це стало відомо? — зрештою запитав начальник відділу.
— Цілком випадково, — Первицький розуміюче усміхнувся. — Адже я член комісії Ради з екоетики і змушений зрідка перевіряти, як виконують Статут різні організації. І коли я перевіряв систему зв’язку, мені раптом спливло на думку показати зв’язківцям фото Зо Лі й попередити їх, що він фігурант нашого наполегливого розшуку.
— Цього нам тільки не вистачало! Перевірте найретельніше, а потім подивимося, куди це нас заведе.
Ми покинули кабінет і до своєї резиденції йшли мовчки. В голові у мене — лавина фантазії, я вже уявляв, що Зо Лі може зробити із себе копії — чи не це секрет “Суперхомо”? - і тому він всюдисущий і невразливий, і тут мені зблиснула така здогадка, що я аж зупинився.
Гнат з Аристархом увійшли до кімнати, увімкнули відеопроектор і стали проглядати якісь документи, вряди-годи кидаючи короткі репліки. Врешті Гнат помітив мою відсутність і покликав:
— Ти де подівся, Вітольде? Порушуєш режим секретності.
Я зупинився біля дверей і сказав зчужілим голосом:
— Я знаю, навіщо стрільцеві, - а це напевне був Зо Лі, - потрібен багатодіапазонний радіопередавач.
Гнат зметнув угору брови, Аристарх з цікавістю оглянувся.
— Браво, стажисте! І навіщо ж?
— Щоб управляти Демоном!
Вони перезирнулися, водночас глянули на мене.
— Він або геній, або близький до божевілля, — вирік Аристарх. — Ще треба довести, що Демон — витвір лабораторії. Та і як може бути керована зона поглинання енергії?
Гнат підвівся, підійшов до мене і з ніжністю в голосі сказав, злегка стукнувши мене кулаком по плечі:
— Молодець, варяже!
А мені чомусь захотілося плакати, чесне слово! Чи тому, що я “пташеня” і мені рідко випадало чути отакі слова, чи тому, що похвала йшла від дорогої мені людини…
ПИЛИП РОМАШИН,
директор УАРС
Центр оперативного керівництва секторами займав перший поверх Управління і являв собою зал, розділений прозорими перегородками на сім окремих приміщень-за кількістю секторів. Я попрямував в ліве крило залу, яке майже повністю займав сектор планетарної служби Землі — найбільший з-поміж секторів.
У квадратному приміщенні було прохолодно, пахло свіжим сіном і квітучим знітом. Три сотні панелей-пандармів, установлених двадцятьма рядами, то показували якісь ділянки земної поверхні чи морські глибини, то перетворювалися на чорні дошки, якими згори донизу спадали потоки цифр, символів, світляні стріли бланків-повідомлень, схеми і рядки наказів. За панелями сиділи спеціалісти-чергові, але в залі стояла майже цілковита тиша: апаратура тут працювала на думкоприйомі, а не на звуці. Три стіни квадратного приміщення займали ВОПС — відеооб’єми першого сигналу про катастрофи, аварії та нещасні випадки.