Басилашвілі кивнув, постояв трохи і пішов у нішу.
Виклик директора застав мене у коридорі, коли я прямував у центр оперативного управління до Калашникова.
— Зайди, — коротко сказав Пилип і відключився, коли я відповів на виклик. А у мене знову боліла голова. Ох і погана це штука — передчуття нової біди! Ніяк не звикну. Втім, якщо б звик — Пилип першим порадив би йти з Управління. Байдужі рятувальники — вже не рятувальники…
Я знайшов Гната по зв’язку і повідомив йому про готові розрахунки передбачуваної траєкторії Демона.
— Зараз я завітаю до тебе, — мовив Гнат із стомленим виглядом. — Більше нічого?
— Перевір лінійні відділи УАРС Новгородської області: чи не траплялося до катастрофи з поїздом інших випадків.
— Нам би сповістили.
— І все ж перевір. Про дрібні аварії могли б і не повідомляти. Відносно Зо Лі — нічого?
Гнат поглянув мені в очі, потім знехотя проказав:
— Він був під Новгородом.
— Що-о-о?!
— Він сів у швидколіт місцевого відділу, коли ми оголосили пошук”. Відрекомендувався екіпажу як представник слецсектора. А коли пілот засумнівався, Зо Лі “вгамував” його прийомом “сон”, як і двох інших співробітників відділу. І спокійно зник після відбою тривоги.
— Коли це стало відомо?
— Годину тому дзвонили з Новгорода. Хлопці живі, тож не хвилюйся. Зо Лі досконало знає прийоми типу “укол у нервовий вузол”. Професіонал. Спостереження за ним встановити не вдається. Щезає. Потрібно брати при першій же нагоді.
— Гаразд, подумаємо. Все?
— Поки що все.
Я вимкнув віом і кілька секунд сидів непорушно, перетравлюючи слова Гната.
Директор УАРС чекав на мене один. Поруч з ним біля моделі атмосфери Землі стояли Стево Інджич, середнього зросту, худорлявий, і сивочубий чоловік, який викликав повагу габаритами, у голубувато-сірому костюмі, з червоним шевроном на рукаві: три стилізовані, переплетені між собою букви — ВКС, і нижче римська цифра 2.
Він озирнувся, і я впізнав голову ВКС Ореста Шахова. Лице в Шахова не те що було негарним, але все ж хтось у його роду таки був Квазімодо. Маленькі світло-голубі оченята Шахова тонуть у кам’яних зморшках обличчя, промацуючи мене з голови до ніг.
— Сідай, — кивнув мені Пилип і вмостився поруч.
Інджич присів у кутку стола. Шахов, відповівши на привітання, залишився стояти.
— У нас тут виникла невеличка теоретична суперечка, допоможи дійти згоди.
Я мимовільно глянув на голову ВКС і знову зустрів його оцінюючий, важкий, без тіні посмішки, погляд.
— Що, по-вашому, являє собою Демон? — запитав він стиха.
— Це зона активного поглинання… — почав було я і вмовк, спостерігши, як це не сподобалося Ромашину.
— М-да, зона поглинання енергії. Це фізика, принцип дії. А глибше?
Я подумав.
— Є припущення, що це об’єкт “Зеро”, знайдений у континентальних породах Марса близько двохсот літ тому фірмою “Демони мороку”. На жаль, багато документів архіву лабораторії “Суперхомо” безнадійно втрачено і вточнити…
Знову нетерплячий кивок Ромашина. Що це він так нервується? Через мою нездогадливість? Чого я не бачу того, що бачить він?.. Демон… об’єкт “Зеро”… сліди двічі ізотопної води, яка не зустрічається в Галактиці… чужий об’єкт… Ось у чому річ!
— Ми вийшли на контакт з чужим розумом, — поволі проказав я. — Це мається на увазі?
— Напрошується в першу чергу, — сказав Стево.
— По-вашому, Демон — представник якогось іншого розуму?
— Очевидно. У вас інша думка?
— Нонсенс! Виходить, два сторіччя тому контакт з ним було вже встановлено, а потім раптом представники іншої цивілізації кидають його до в’язниці, в бункер, звідки він утікає через двісті літ! Якщо Демон такий могутній, а за вашими словами він справді могутній, то чому дозволив себе захопити? І чому він не вступає в контакт з нами після свого визволення?
— Ну, він… просто злий на нас. Розбереться — зрозуміє…
— Скоріш він уже контактує з кимось із людей, — сказав я. — Наприклад, із Зо Лі… Тільки мені здається, Демон — не жива істота.
— Немає значення, — сказав Шахов. — Ви ж кажете, що вік об’єкта “Зеро” — близько трьох мільярдів років. Жодна жива істота не може існувати так довго, зберігаючи життєздатність, та й автоматичний пристрій також, якщо ви натякаєте на автомат.
— Чи багато ми знаємо про можливості розуму, який існував стільки літ тому, — філософськи завважив Інджич. — А якщо, Яне, наш Демон та справді древній робот?