— Що це у вас з Гнатом? — спитав я, умиваючись у ванній. — Яка кішка пробігла між вами?
— От ще! — чмихнула Деніз і подалася в спальню. Я подибав за нею, витираючись на ходу і дивуючись її реакції.
— Ні, серйозно, я ж бачу… — Тут я помітив на столику Деніз дивні голубі квіти у формі пухнастих пір’їн. — Ух ти, яка краса! Хто це тобі подарував?
— Той, кому треба, той і подарував.
Деніз раптом почервоніла і стала виштовхувати мене зі спальні.
Я поплентався до себе і вже там згадав, що бачив точнісінько такі ж квіти на столі в Гнатовому кабінеті.
Як не хотілося, але я випив склянку дуріанового соку і з насолодою гепнувся у чисту постіль, що пахла свіжістю. Тільки той гідний звання людини, хто здатний оцінити принадність відпочинку у чистій постелі! Це з якогось часу моє переконання.
Але не встиг я задрімати, як у передпокої задзвонило — виклик домашнього відео. Довелося вставати.
Дзвонив Гнат.
— Спиш?
— Тільки збираюся.
— Мерщій до мене, я в парку біля твого будинку. Чекатиму під колоною з універсальним годинником.
Мені здалося, що говорить Гнат якось у ніс, наче крізь вузьку трубку, але я не надав цьому значення. Він кивнув і відключився. Де й подівся мій сон. Працювала фантазія, і я, вдягаючись на ходу, кинувся до дверей. Угледівши світло в кімнаті Деніз, завернув до неї.
— І ти не спиш? Мене викликає Гнат, то заспокой маму, коли проснеться. Вранці подзвоню.
Деніз щось поспитала, але я вже був на порозі й не почув.
До місця зустрічі з Гнатом я дістався за кілька хвилин. Трикутний майдан, ледве освітлений рожевим світильником на шпилі басейну, був порожній. Я оглянувся, нічого не розуміючи. Від стіни невисокого підстриженого чагарника відділилася тінь. Я з полегшенням рушив назустріч і раптом насторожився. Невисокий, тонкий, у всьому чорному чоловік нічим не нагадував Гната. Обличчя незнайомця в темряві я, хоч як і намагався, розгледіти одразу не зміг.
— Вітольд Сосновський? — спитав він тихо, з горловими інтонаціями.
— Так, — відповів я машинально. — А ви хто?
— Не впізнали? Я Зо Лі.
Серце у мене в грудях зупинилося, стало і жарко, і холодно водночас.
— А хіба не Гнат мене…
— Ні, викликав вас я, — Зо Лі злегка усміхнувся. — У мене до вас кілька запитань, чи не згодитеся відповісти на них?
— Та-а-к, звичайно… — пробурмотів я, а в самого завертілася лихоманкова карусель думок: “Що робити?! Затримати! Як? Приспати пильність, а потім… Подзвонити непомітно Гнату? Як це — непомітно? Дати сигнал у відділ? Поки там розберуться, в чім річ, од Зо Лі й сліду не лишиться… Що ж робити? Ну, і зустріч! Невже Зо Лі підстроїв її зумисне? А ти сумніваєшся? Звичайно, зумисне, адже Гнат не міг мене викликати — ніч же… І як я не здогадався? От влип! Що ж робити?”
— Сядемо, мабуть. — Зо Лі показав на лаву в підкові кущів. Ступав він зовсім безшумно, і це тривожило мене і змушувало йти так само тихо.
Ми сіли. У напівтемряві обличчя Зо Лі здавалося невиразним і пласким, як малюнок аквареллю, і не відчувалося в ньому ні погрози, ні напруги.
— Запитання перше: чи ціла документація “Суперхомо”?
“Що ж робити? Відповідати? О чорт! Ну і ситуація! Як же вчинити?..”
— Тобто як це ціла? — пробурмотів я. — Хіба ж не ви викрали з контейнерів знайдені документи?
— Що?! — здивовано вигукнув Зо Лі.
Я не повірив очам — обличчя в нього залишалося зовсім нерухомим, мовби сонним, але в голосі відчувалося непідробне хвилювання.
— Я викрав документи? — продовжив він здивовано, залишаючись непорушним. — Як це сталося?
— А що, ви не знаєте…
— Чесне слово, не знаю!
— Хто ж тоді викрав?
Зо Лі сидів прямий і безпристрасний, але голос його змінився, став уривчастим і хриплим:
— Оце новина! Мене що ж, бачили в момент викрадання?
— Здається, ні, але… кому це ще потрібно, крім вас?
Зо Лі гмукнув.
— Кому? Хотів би я знати — кому?.. Серед зниклих документів була інструкція по управлінню “Джином”?
— Ким? — тупо перепитав я.
Зо Лі нарешті усміхнувся, очі його блиснули у напівтемряві гостро і хижо.
— Демоном.
Ну, і нахаба, одначе! Знає, що його шукають, і так спокійно ставить питання! Мовби бере інтерв’ю… І я ще повинен відповідати?
Я проковтнув гірку слину, удав, що роздумую, а сам примірився, як би взяти Зо Лі на прийом, не встаючи з лави?
— З якої речі я маю відповідати на ваші запитання?