Те, що таке відбувалося, і до того ж відбувалося на тому самому місці, так мене засмутило, що я ледве міг говорити. Ледве чув, що говорить мені Емі.
— Емі, просто подивись мені у вічі та скажи, що то не інший чоловік.
Спитавши це, я відчув лють, сум, власну вразливість. Це питання того ж роду, що й «Мамусю, чому ти мене більше не любиш?» Мені наче знову було чотирнадцять. Але найгіршим було те, що вона не відповіла.
— Джеку, це ідіотизм.
— Це Тодд Крейн?
— Господи Ісусе.
— Не смійся з мене, Емі. Я поставив доросле питання. У тебе роман з Крейном?
— Слухай, я… дуже, дуже давно, ще до нашого з тобою знайомства, я зустрічалася з Крейном. Недовго. І все. В того чоловіка порожньо в голові, Джеку.
— То хто це тоді? Отой Шепард?
В очах Емі з’явився подив. Це ще не був нокаут, але я однозначно вивів її з рівноваги.
— Що… що ти про нього знаєш?
— Так чи ні, Емі?
Вона з затьмареними очима відвернулася.
— Звісно ж, ні.
— Стосунки з Крейном ти мала приблизно тоді, коли компанія купила ту будівлю в Беллтауні?
Емі вигляд мала дуже збентежений, і я зрозумів, що принаймні в одному Ґері Фішер був правий: та будівля все-таки мала значення.
— Джеку, ти… тобі не варто у це влізати. Це не має до того жодного стосунку, і ти просто не зрозумієш.
Я був уже просто нездатний зупинитися — і вирішив спробувати останнє ім’я, яке почув кілька днів тому, яке стояло у паперах поруч з іменами Емі та Крейна.
— А як щодо Маркуса Фокса?
Емі зблідла — в буквальному сенсі. Я кивнув — і раптом перестав вірити в усе, що вона мені сказала. Перестав вірити Емі. Крапка. Те, що трапилося з нами за останні кілька років, перестало здаватися чимось таким, що ми витримали разом. Той час раптом загуснув між нами, мов прошарок льоду, який ставав дедалі твердішим, дедалі непрозорішим з кожним днем, що минав.
— Останній шанс щось виправити, — промовив я. — Кажи, що відбувається.
Вона витягнула з сумочки пачку цигарок. Руки трохи трусилися. Діставши останню цигарку, вона жбурнула порожню пачку в море. Коли ми познайомилися, ця жінка брала участь у волонтерських прибираннях міста.
— Я погано сприймаю погрози, — сказала вона.
Її очі стали спокійними, ніякими, холодними. Нігті пальців, що тримали цигарку, були пофарбовані рожевим лаком. Я усвідомив, що не знаю цієї жінки. Інша людина, яка до того ховалася в тінях, силоміць вдерлася в моє життя. Вдерлася, зруйнувавши все, що було мені дороге, вкравши, змінивши любі мені речі настільки, що мені вони більше не могли належати. Я думав, що не пускав у свій дім загрозу ззовні, та я помилявся. Емі повсякчас була всередині, й от крізь неї і ввійшов ворог.
Ввійшов — і забрав її.
Я відчув, як думки затьмарює щось темне, страшне, якісь судоми, які я навряд чи буду здатний стримати.
— Ти більше не ти, — вимовив я.
— Ні, Джеку, це я. Вибач. Але це — я.
— Сподіваюся, що ні. Бо я не знаю цієї людини. І вподобати її неможливо.
На тому й пішов геть.
Лишив її стояти там, де вона стояла, і на негнучких ногах швидко рушив до дальнього, нижнього краю пірса, звідки я не міг її бачити. Я швидко, механічно зморгував, притискав кулаки до стегон. Руками й плечима наче керував хтось інший.
На самісінькому кінці я змусив себе зупинитися і почав глибоко, повільно дихати. Пірс ніби хитався в мене під ногами, хоча зрозуміло було, що це не так. Хитався цілий світ, і я зрозумів, що саме ці думки були в моїй голові, коли я стояв на балконі у Бірч-Кросинг і не міг збагнути, де це я.
Саме це відчуття — що протягом багатьох років я жив уві сні, а от тепер мусив прокинутися.
Коли я повернувся, вона вже пішла.
Я рушив до суходолу. Гнів ущух. Доводилося маневрувати, огинати гурти веселих людей, пари. Я почувався привидом. Побіг.
Діставшись початку пірса і глянувши на набережну, метрів за шістдесят, майже на Оушен-авеню, я помітив когось, схожого на Емі. Голосно покликав її на ім’я.
Якщо вона мене й почула, то не озирнулася. Вона підійшла просто до машини, яка чекала на розі, відчинила задні дверцята і сіла. Машина швидко від’їхала. Спіймати її не було жодного шансу.
Витягши телефон, я набрав номер. Потрапив на голосову пошту. Емі відмовлялася приймати мої дзвінки.
— Емі,— попросив я. — Зателефонуй мені. Будь ласка.