Навіть уві сні хлопчикові стало гидко, і він скривився. Але все ж таки знайшов у собі сили зосередитися й думати:
«Потрібно щось робити! Щось кардинальне та нестандартне! Таке, що докорінно змінить ситуацію! Інакше чудовисько мене з’їсть!» – у куцих проміжках між несамовитими благаннями про порятунок Петі все-таки вдалося оформити в голові ці раціональні думки.
Підсвідомо ж він відчув, що тільки активні дії зможуть дати йому надію на порятунок, і цей здогад вселив у нього сміливість. Несподівано якась маленька, глибоко захована частинка мозку ніби відокремилася від основної його маси й почала працювати автономно, концентруючи всі свої ресурси на пошуку принципово нового виходу із ситуації.
«Не можна втрачати контролю над перегонами, – диктувала вона свою волю хлопчикові, – навіть навпаки: потрібно мобілізувати всі резерви, котрі залишилися, щоб не стати здобиччю монстра до того, як буде знайдено рішення».
Отримавши чітку установку, Петрик відразу ж кинувся її виконувати. Він напружив усі сили організму, щоб збільшити швидкість польоту... Виходячи з чергового віражу, хлопчина озирнувся і з задоволенням зауважив, що трохи відірвався від переслідувача.
А ділянка мозку, яка взяла на себе функцію координатора, продовжувала генерувати сигнали. Десь у глибині організму, в області сонячного сплетіння, вона знайшла невідомий хлопчику центр і об’єдналася з ним. Разом вони почали розростатися, підпорядковуючи собі дедалі більшу масу мозку, та й усього Петіного єства.
«Це ж та сама сила волі, про яку говорив батько», – пробилося крізь сон радісне осяяння.
Усвідомлення того, що у його розпорядженні тепер є новий потужний інструмент, вдихнуло в хлопчика впевненість у власних силах, хоча поки що він ще не збагнув, як можна використовувати цю зброю в поєдинку.
А сила волі вже сама вступила у свої права:
«Ти багато разів уві сні тікав від монстра, і весь час безуспішно, – безжально різала вона правду-матку, – а прокинувшись, ти завжди давав собі обіцянку, що наступного разу обов’язково сам кинешся в атаку й голими руками знищиш його. Ти так часто подумки розривав це чудовисько на шматки, проте коли доходило до справи, – боягузливо тікав! Може досить обманювати себе?! Здолай свій страх та дотримай хоч раз свою обіцянку! Не бійся! Давай! Реалізуй те, чого ти так сильно бажаєш! Вперед!
Так чітко, ніби це відбувалося наяву, Петрик всім своїм єством відчув, як щось могутнє піднялося з таємних глибин його внутрішнього всесвіту. Він усвідомив і прийняв цю силу в собі; тепер, разом із нею, він зможе звернути гори!
Страх пройшов у першу ж мить, як тільки було ухвалено рішення. Вже розвертаючись, людина, яка перемогла свою слабкість, знала, що ніякі монстри перед нею не встоять. Петя кинувся в атаку, руйнуючи все на своєму шляху. Тепер уже жалюгідне страховисько стрімголов тікає геть. Але ніщо не може його врятувати. Останнє зусилля – і ворог повержений! Ось він лежить, розпластаний біля його, Петра, ніг. А хлопець, котрий здобув нові могутні сили, упивається своєю перемогою:
«Нарешті настав момент істини! Я переміг! І надалі так буде завжди!» – ця впевненість міцно й надовго угніздилася в Петіній душі.
Віднині щоразу, коли монстр, або якийсь інший лиходій, незважаючи ні на що, все ж таки наважувався з’явитися у його сні, хлопець знав, що робити: він закликав на допомогу свою силу волі та безстрашно кидався в атаку. І щоразу така дія приводила його до беззастережної перемоги.
Відступ
7 жовтня 1941 року, ніч. Театр бойових дій під Мелітополем.
Серед ночі полк рушив на південь. Ішли без освітлення, та намагаючись не шуміти. Дрібний дощ, який невдовзі відновився, перетворив землю на місиво. Тому бійці, котрі не встигли до пуття поспати, насилу переставляли ноги, видаючи при цьому чавкаючі звуки; а на додачу доводилося ще й підштовхувати машини, оскільки вони раз у раз застрягали в багнюці. Єдиним сумнівним плюсом негоди було те, що шум падаючих крапель заглушав гудіння автомобілів і тупіт, який видавали коні й люди; а це полегшувало маскування.
Напередодні штабісти знищили всю документацію та найважче штабне обладнання.
– Зараз головне завдання – вийти з оточення, і саме на це спрямовуватимемо всі наші сили, – наказав Балаян своїм підлеглим перед походом. – Тому тепер ви – звичайні бійці, а ваше завдання – допомагати артилеристам: забезпечуйте пересування гармат, а також підносьте снаряди у разі бойового зіткнення.