– А знаєте, – натхненно почав Петя, – під час стоянки я звернув увагу на красу тутешньої природи, на величність давніх Уральських гір. Скільки поколінь людей вони пережили, втім стали з часом тільки стійкішими й мудрішими. Так і люди з віком стають стійкішими та мудрішими. Я тільки зараз зрозумів, чому, коли побачив цей прекрасний пейзаж, – згадав вірші Сергія Єсеніна: підсвідомо я порівнював своє життя, еволюцію поглядів та сьогоднішній стан із життям відомих і шанованих мною людей. Саме рядки цього неперевершеного лірика «Не жалею, не зову, не плачу… Всё пройдёт…» напрочуд гармоніювали з моїм настроєм. Так, саме те, що я відчував і переживав.
Арештант гордо підняв голову, вдихнув на повні груди повітря й почав декламувати Єсеніна. Він умів і любив це робити. Після короткої паузи, призначеної для усвідомлення слухачами величі витвору мистецтва, хлопець приступив до його аналізу, вміло залучаючи товаришів до дискусії, спонукаючи їх висловлювати свої враження й емоції, спостереження та висновки. Потім слідували інші вірші – Єсеніна, Блока, Маяковського, Шевченка, Рильського... І знову порівняння, фрагменти біографії, зв’язок із теперішнім становищем.
Такі "літературні слухання" були однією з небагатьох світлих віддушин в жалюгідному "вагонному" існуванні. Заводієм у них майже завжди виступав Петро, котрий професійно та всебічно володів питанням.
Група "інтелектуалів" була досить різношерстою: вчені, інженери, вчителі, військові, прості робітники й селяни. Головним об’єднуючим їх чинником було прагнення до знань і пізнання, до цивілізованого культурного спілкування. Петя був авторитетом у галузі літератури, історії та політекономії. Інші члени групи добре розумілися на інженерії, геологорозвідці, музиці, промисловості, сільському господарстві, столярній справі, міжнародних відносинах. Вони також із задоволенням ділилися своїми знаннями. Поряд з обговоренням "громадських" тем, значний час "інтелектуали" приділяли також розмовам про порядки в ГУЛАГу. І майже щодня відбувалися диспути на різні теми. Саме вони допомагали знедоленим зекам триматися морально, хоча б частково розфарбовувати похмуре існування такими необхідними людям яскравими кольорами та позитивними емоціями.
...
Відчувши на собі чудодійну силу придбаних на останні свої гроші продуктів, Петя вирішив надалі ті кілька морквин, що залишилися, з’їдати по одній на день, щоб отримати від них максимальну користь для організму. Щоправда, в дійсності він не зміг повністю протистояти спокусі й кожного наступного дня вибирав для споживання найбільший корінь. Разом із додатково отриманими продуктами, це дало змогу відносно безбідно проіснувати ще деякий час.
Золота лихоманка
1931 рік, жовтень. Томаківка.
Активний сільськогосподарський сезон добігав кінця, а тому роботи на колгоспних полях поменшало. Марія після трудового дня забігла на присадибну ділянку, швидко подоїла корову, потім упоралася з рештою домашньої живності й пішла на вечірній базар. В руках у неї були дві сумки з молоком, яйцями та овочами на продаж. Прохолодний осінній вітерець не став на заваді; навпаки, він підганяв жінку до більш інтенсивних дій.
«Товару небагато, так що за годину-півтори повинна впоратися», – прикинула вона час стояння за прилавком.
Задоволена тим, що, напевне, сьогодні перед сном удасться погомоніти з сусідками, Марія прискорила крок.
Базарні завсідники зустріли свою колегу звичайними привітаннями:
– Привіт! Ти сьогодні швидко? – припустила Дарина, оглядаючи зовсім не великі сумки своєї сусідки по торговому місцю.
– Та хотілося б... Думаю ще заскочити до Пелагеї.
– Тоді займай одразу два місця за прилавком: своє і Сарине. Їй сьогодні не до того, – якось змовницьки примруживши очі, тихо промовила Дарина.
– А що таке? – здивувалася Марія.
– Вчора до них нагрянуло ОГПУ, провели обшук; вилучили золото та коштовності, а Гершу забрали. Так Сара сьогодні клопочеться, як чоловіка визволити з каталажки.
– Почекай! Як це – вилучили, забрали?! – не зрозуміла Марія. – Герша ж ювелір, це його робота!
– Не знаю... Чула, що є якийсь циркуляр, і вони шерстять насамперед тих, у кого може бути золото.
Марія почала розкладати товар по прилавку, але серце було не на місці: думки про глечик із золотими монетами, прихованими на чорний день, роз’ятрювали уяву: