– Не хочу... Та ти толком поясни, в чому справа!
– ОГПУ заарештувало Гершу Неймана, Івана Мезенця та Карпа Гуляя, а вчора загребли і твою подругу Алевтину Созонову. Провели у них обшуки, експропріювали золото й коштовності. Щоправда, у Тихона Іваненка та Мойші Рабиновича поки що нічого не знайшли, але тепер вони на допиті у чекістів дають свідчення... Гершу вже третій день маринують, випитують, хто ще має золото, діаманти.
– А Алю за що заарештували? – не зрозуміла Ірина.
– За приховування золота й коштовностей з метою спекуляції. І з нами, якщо сидітимемо, склавши руки, може статися те саме. В ОГПУ – сищики зубасті: або Алевтину розколють, або самі здогадаються до нас прийти.
– І що ж робити?! – перелякалася Ірина.
– Можна офіційно обміняти золото на карбованці в ощадкасі, тоді до нас не буде жодних претензій. А для більшої надійності – одразу покласти їх на ощадкнижку, навіть у руки не брати. Сьогодні вони працюють до другої години, тому, якщо поспішимо, – ще встигнемо!
– Але ж золото – є золото: воно цінується за будь-якої влади, – несміливо зауважила Ірина.
– Не думаю, що ця влада скоро зміниться; принаймні вона може відібрати у нас золото й засадити в каталажку вже сьогодні-завтра, – рішуче заперечила Марія.
– Ну, не знаю...
– І знати нічого! – категорично заявила матері донька. – Чи ти думаєш, що тітка Аля гірше за тебе сховала свої скарби?! Не сміши мене!
З вулиці почувся звук автомобіля, що наближається.
– Це ОГПУ! Їдуть до нас! – серце Марії пішло в п’яти.
Ірина визирнула у вікно. Її серце заболіло насправді, однак вона, перемагаючи біль, невідривно дивилася на дорогу. Машина проїхала повз, не зупиняючись.
– Слава Богу, – прошепотіла Марія.
– Ні, так ніяких нервів не вистачить, – видихнула Ірина, потім махнула дочці рукою: – Ходімо!
Все ще тримаючись за ниючі груди, вона попрямувала до комори. Марія пішла за нею. Разом жінки відсунули мішок та відкрили влаштовану під ним у підпіллі нішу. Звідти вони витягли невеликий глечик, наповнений золотими монетами.
– Залишимо трохи на чорний день, – благально промовила Ірина, виймаючи жменю монет і вкладаючи їх у хустку.
– Гаразд, пригоршні дві золота, думаю, не зарахують як приховування. Потім їх можна буде закопати в саду. А поки засунь у підпілля подалі.
Так і вчинили. Потім глечик із золотом поклали в сумку й рушили до ощадкаси.
Операції з обміну золота на карбованці та оформлення виграшного вкладу пройшли без ускладнень: працівники ощадної каси спілкувалися з клієнтами ввічливо, чітко і швидко виконували свої обов’язки. Отримавши на руки ощадкнижку, жінки перевели дух.
– Як камінь з душі звалився! – зізналася Марія матері, вийшовши на вулицю. – Тепер нас нема за що заарештовувати.
– Слава Богу! – промовила Ірина, притискаючи до грудей ощадну книжку.
У полоні
1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі.
Студена листопадова ніч хазяйнувала в таборі військовополонених. Різкі пориви холодного вітру раз у раз проносилися над ровами, в котрих утримували колишніх бійців Червоної Армії. Втім на дні траншеї рух повітря був не настільки сильним, як на поверхні, що давало можливість людям хоч якось подрімати. Лежати на землі холодно, проте іншого виходу не було: червоноармійці підкладали під себе листя або солому, яку німці іноді їм кидали, застеляли імпровізовані ліжка всяким ганчір’ям і мотлохом, міцно притискалися один до одного та в такому вигляді спали. При цьому на вошей, що ссали кров, звертали увагу лише новачки, а досвідчені ветерани табору їх майже не помічали.
Данилові снилася Томаківка. Яскраво уявлялося, як він сидить у центральному парку на лавочці й покурює з друзями цигарки... Ласкаве сонечко пробивається крізь літнє листя дерев, примушуючи мружитися та відвертатися від настирливих сліпучих променів. Але чомусь сонце не гріє; навіть навпаки, промені нахабно залазять за комір і холодять плече крижаним дотиком. Чоловік відчув, що замерзає, зіщулився й міцніше обійняв полоненого, який лежав попереду. Те саме зробив молодий хлопець, що спав ззаду Данила. Стало трохи тепліше, однак ненадовго.
Радянські військовополонені
Незабаром від шиї до спини та живота потекли струмки води: це холодний осінній дощ вступив у свої права. Мимоволі довелося прокидатися. Проте головним відчуттям, котре заполонило мозок Данила, щойно він прокинувся, був голод. Їсти хотілося настільки, що здавалось, ніби живіт зводять судоми. Чоловік навіть рефлекторно доторкнувся до нього рукою, а потім проковтнув слину. Втім усвідомивши, що вгамувати голод немає жодної надії, він вирішив хоча б позбутися дискомфорту, пов’язаного з дощем.