Тим часом військовополонені стали приймати вертикальне положення, прагнучи зменшити кількість води, яка потрапляла на тіло. Данило теж наслідував їхній приклад.
– А-а-а-й, – застогнав він, відчувши пронизливий ревматичний біль у суглобах ніг.
Долаючи його та сконцентрувавши на цьому всю свою силу волі, виснажений бранець все ж підвівся, випростався і, широко відкривши рота, спробував глибоко вдихнути.
– Кха-кха-буха! – несамовитий кашель вирвався з грудей Данила...
Вже близько тижня він із тривогою помічав небезпечні ознаки погіршення свого здоров’я: на тлі хронічного голодування та постійного холоду відновилися задавнена хвороба легенів і ревматизм. Груди боліли від постійного бухикання, з носа текло. На додачу не давали спокою розпухлі коліна та щиколотки, які майже весь час нили. А тепер, здається, ще й температура піднялася.
«У такому стані та за таких умов я довго не протягну, – подумав Данило. – Якби хоч яка-небудь годівля і дах над головою...»
Люди почали хто як затулятися від крапель, що падали з неба. В хід пішли плащ-палатки й речові мішки; але ці "предмети розкоші" були тільки у деяких полонених, в той час коли більшість не мала можливості стерпно захиститися від дощу, котрий все посилювався.
Данило був серед щасливчиків, що мали речовий мішок. Як і інші військовополонені – володарі цього предмета побуту – він натягнув його на голову та плечі, а потім постарався прийняти положення, яке б призводило до найменшого намокання одягу. Однак це не врятувало: дощ уже перейшов у зливу, й через невеликий проміжок часу нижня частина обмундирування повністю просочилася водою.
«Ось таке лікування холодними примочками мого ревматизму та застуди», – сумно зіронізував чоловік, намагаючись переміститися в бік, аби вибратися з калюжі, що утворилася прямо під ним.
Зберігайте гроші в ощадних касах!
1931 рік, жовтень. Томаківка.
Данило повернувся з роботи о пів на третю.
– Даню, ми з мамою обміняли наше золото на карбованці та поклали їх на ощадну книжку, – одразу повідомила Марія головну новину.
Данило розгубився:
– Як це "обміняли"?
– Все законно, за офіційним курсом.
– Ви що, збожеволіли?! – вигукнув чоловік. – Навіщо вам ці папірці – в туалет ходити?! А золото – це ж золото!
– А ти знаєш, що ОГПУ вже забрало золото у Неймана, Гуляя, Алевтини Созонової та інших?! А їх самих – заарештувало, – наїхала на Данила дружина.
– Треба було просто краще сховати – і все!
– Ти що, захотів у в’язницю? – істерично заголосила Марія.
– Яка в’язниця?! – Данила кинуло в жар; його обличчя на очах набувало червоного відтінку. – Не мати ніякого НЗ на чорний день – це справжня катастрофа!
На крик зі спальні вибігла Ірина, проте встрявати в суперечку подружжя не стала, а тихенько притулилася до косяка дверей, спостерігаючи за сваркою.
– Ти такий герой, доки тебе не схопили за одне місце! – кинула тим часом Марія звинувачення у бік чоловіка.
– Може й так, але здавати золото в ощадкасу – верх ідіотизму! Сама подумай, на що ви житимете, якщо мене дійсно посадять?!
– На гроші з ощадкнижки, – раптом спокійно та досить впевнено відповіла Марія.
– Не сміши задницю – вона і так смішна! – Данило ніяк не міг заспокоїтися. – Через рік ти не купиш на ці гроші й половини того, що зараз!
– Чому це?
– По качану! – чоловік скривив гримасу так, як зазвичай робив, коли хотів кольнути домашніх за їхню безграмотність. – Інфляція!
Почувши незнайоме слово, Марія знітилася. Вона ніби шкірою відчула свою некомпетентність у фінансових питаннях. Сумнів закрався в її свідомість:
«А може й справді я чогось не розумію?» – подумала жінка.
Тим часом Данило вловив невпевнений стан дружини.
– Давайте сюди ощадну книжку, – скомандував голова родини, – підемо в ощадкасу; можливо, ми ще зможемо повернути своє золото.
– Але вже майже три години. Ощадкаса, мабуть, давно закрилася, – обережно подала голос Ірина.
– Все одно пішли! Якщо не заберемо золото сьогодні, то не заберемо ніколи! Та і я, проходячи повз, бачив біля ощадкаси якесь пожвавлення. Тож надія є.
Жінки підкорилися. Вони віддали Данилові ощадкнижку та інші документи, а потім, нашвидкуруч одягнувшись, рушили за ним до центру селища.
Ще здалеку Марія побачила, що ощадкаса відкрита: з дверей вийшов якийсь чоловік і попрямував у бік річки.
– Начебто ще працюють, – доповіла вона чоловікові.
– Ну, дякувати Богу, хоч у цьому пощастило, – досадливо висловився Данило.