# Нерозказане
## #1. Володя
Львів. 24.12.1904 р.,
Закордонний з'їзд РУП
(Володя)
Наближається. Різдво — янголи, кутя і весь цей несмак. Христос у них ся рождає. Опіум для народу.
Я кисну. Нудьгую на з’їзді партії [Революційної української партії, першої справді української]. Далеко від рідного дому і навіть від Києва. В Галичині, де слово “революція” вимовляють пошепки, наче прокляття. А вареники у них пироги. Проте хоч тут, додому не можна: знову посадять.
Третій рік я в партії, а все одне й те саме. Замість клясової боротьби - якісь балачки про самостійність. Не так давно — розкол. Пішли незалежники з Міхновським, харківським божевільним, що підірвав пам’ятник Пушкіну. Злетіло у повітря — й добре. Бачив його. Великий бугай з отакими вусами. Жінки таке люблять. Запитаю про нього у Чикаленка. Той усіх знає. А мене сприймає, як сина. Земляк.
Яка, чорт забирай, незалежність, коли ми ще навіть на автономію не спромоглись? Спершу — звалити панів. А тоді вже — будувати щось своє. Без царя, без батога, без покори. Клясова боротьба!
Львів. Катя далеко. Вона — не любов, я чесно їй сказав. Товаришка по партії, яка може мене задовольнити. Розрядка. Приносила мені передачки в Лук’янівку, виплескувала почуття через бублики і банки з огірками. Я відвадив її від самогубства — навіщо цей фарс, тебе ж все одно не кохають? Я її - не кохаю. А проте скучив. Навіть по тим її міщанським мереживним подушкам і мальованим чашкам рустикальними мотивами.
Франко — от його б я хотів побачити. Тут. Але я йому не цікавий. Треба показати щось вартісне. Прозу. Вогонь. Я готовий. Я хочу. Я ж вже два роки як письменник. Харлампійович дасть грошей. Хоча ні. Змушує мене переписувати тексти "...а от Гоголь переписував по 7 разів а Толстой по 12…”. Я не Гоголь і не Толстой. Я - Винниченко.
Сиджу в залі. Змерз до пальців на ногах. Люди парують думками й диханням. Промовці — сухі, як моє горло. Нудно. Йорзаю. Злюсь. На холод, на себе, на те, що я тут, а не там, де Катя. Де тепло. Йолоп її законний тут. Але бачити я його не маю бажання. Хай вдивляється, на кого його шмаркачі схожі. Навіщо взагалі він брав жінку, яка його не хоче?
І тут — голос.
Я повертаю голову до трибуни. Мій ровесник. Тонкий. Блідий. Стоїть за трибуною, ніби йому боляче тримати хребет прямим.
Читаю плян з'їзду: “Симон Петлюра. Полтавський осередок партії”.
Ім’я — пафосне. Симон. Не Семен, ні. Симон Зилот, біблійний апостол. Або Болівар. А в нього — волосся, як попіл. Очі — холодні, але в них щось спалахує, коли він говорить. І тоді це світло ріже мене в груди.
Нагадав мені сусідську дівчинку з мого дитинства, що билася в гарячці. Худа, бліда, прозора. Вмерла.
Я не міг відвести очей.
Сірі рівні пасма раз-по-раз падали на чоло, а він відкидав їх — нервово, тими витонченими пальцями, що мали б грати на роялі. Натомість він щось промовляв про стан земських шкіл якоїсь нікому не потрібної губернії з її безтолковими повітами. Він здався мені ідеально негарним. Нервовим. Вибісив.
Він весь час курив.
Дивно. Його слова мені дещо нагадали.
Мені захотілося вилізти з-за столу і доторкнутися до нього. Якби я трохи хильнув в обід, я б так і зробив. Але я був тверезий.
Його постава здавалася чимось… не знаю. Таким, що хочеш зламати, просто щоб перевірити, коли хрусне. Як в дитинстві ми з хлопцями відкручували лялькам голови. Сили в руках у мене вистачить.
Він щось виголошував про стан народньої освіти, але мені то було байдуже.
Мене накрило.
Я вийшов. Сьогодні партія без мене. І різдвяний пунш теж. Треба тікати.
Щоб не зруйнувати усе. Або бодай себе.
Ледь не зачепився за одвірок краєм пальта.
Я досі їх бачив. Ті губи, що не мали жодного права бути там, де були — на нервовому, сіпаному обличчі з гострим підборіддям і холодними очима. Вигнуті, майже жіночі, надто чуттєві як на чоловіка, і саме тому — нестерпні.
Такими губами або співають літургії. Або виголошують смертний вирок, притискаючи револьвер до скроні.
Сортир. Щось тілесне й дике, що виповзло з живота й осіло в горлі.
Сором. Лють.
Захотілося вдарити себе.
А краще його.
Я досі чув у вухах: Altissĭma flumĭna minĭmo sono labuntur — «Найглибші річки течуть з найменшим шумом», я згадав з гімназії.
А ця бліда полтавська галушка вчила латину в своїй бурсі.
Вчепившись у кахлі, ніби стіни могли мене втримати, я визнав:
Мене тягне до нього.
Не як до товариша. Не як до брата по ідеї. Не як до ворога, з яким хочеться зійтися в інтелектуальному двобої. Який з цього семінаристика мені ворог, справжньому письменнику.
А як до того, чий голос розрізає тебе навпіл, і ти стоїш — вирваний, мов нерв.
І я виблював. Це я — той самий, якого били за м’якість.