— А ви тут що робите? — вирвалося у нього.
Лисенко розсміявся.
Симон був тоді нікому не відомим бурсацьким хлопчиськом, коли Лисенко вже блищав в імператорських театрах.
Якого дідька?
Ті двоє перекинулися кількома легкими жартами. Говорили про Полтаву. Про якийсь “той” вечір.
Лисенко сміявся. Симон усміхався у відповідь коротко, стримано, щиро.
А Володя відчував: він тут зайвий.
Музика ставала все гучнішою.
Арфа захлиналася від болю.
Лисенко прощався.
Симон кланявся. Обіцяв приєднатися до якогось київського театру. Володя не розчув. І передавати привіт якомусь Кошицю.
Хто такий, в дупу, той Кошиць?
V. ДОНЦОВ
Володю нудило.
Чи то від вина.
Чи від неспроможності втекти і звільнитися з цієї петлі на шиї.
Двері клацнули. Знову.
Та скільки можна?
Чергова стара пика?
Але ні.
Хлопець. Стрункий. Темний. З поглядом, гострим, як лезо.
Навіть взимку він не розплескав своєї засмаги.
Симон підвівся одразу. Усміхнувся широко, тепло.
Почали обійматися.
Тьху.
— Донцов! Мелітопольська черешня! — радість бриніла в симоновому голосі.
— Ти мене ще персиком назви! — зареготав Дмитро. В очах блиснуло нахабне, юнацьке.
Володя аж стиснув зуби. Не витримував цього сміху, цього легкого хлопчачого під’їзду.
Донцов був молодший на два роки. Новенький у партії. Та вмів подавати себе так, ніби вони з Симоном ще з одного двору.
Вони заговорили впівголоса, з усмішками, з тим самим «на пів слівця», яким хлопці перемовляються на вулиці.
— Свобода починається з просвіти…
— Заборонені видання…
— Перемишль…
— Світ загине, а справа залишиться…
Кивали. Сміялися очима. Володя сидів збоку, наче чужий на весіллі.
Їхня спільність різала його, як ніж по сухожиллю.
Володя лишався осторонь.
Ніби невидимий.
Їхня єдність била його в обличчя.
Їхня спільність розривала груди.
Кожне слово було шпилькою. Кожен погляд батогом. По Володі.
На сцені Венера вабила.
Свята Ельжбета ридала.
Скільки в ній тих шмарклів?
У голові клекотіла густа манна каша. Спирт дер судини.
А Симон усміхався.
Пригладжував білявого чуба.
Лагідно. Спокійно. Тримав Дмитра за руку.
Як скарб якийсь.
Як старший брат, що знайшов гідного собі молодшого.
Навіть не згадав про Володю.
Для Винниченка Донцов був такий самий псевдосоціаліст, як і Симон.
Два павліни з пафосними балачками про націю.
Два будяки, що приліпилися до його партії.
Володі стало тепло там, де не треба.
Ще трохи і катастрофа.
Краще биття, ніж ганьба.
Симон вже його всього бачив.
До решти.
Але ж це ще один.
Володя підскочив.
Він більше не міг.
Краще хай все вийде через кулаки.
Він ударив Дмитра.
Той навіть не відступив.
Тільки підняв брову й усміхнувся тією самою саркастичною гострою посмішкою, що роздирала гордість.
Симон сидів у кріслі. Лінивий.
Розслаблений. Холодний.
Байдужий до бійки.
Не цікаво.
Навіть не поворухнувся.
Тільки кинув рівно, байдужим голосом:
— Жоден Харлампійович не накаже мені терпіти таке бидляцтво.
Донцов повернувся до Симона:
— Я свої висновки вже зробив. На тебе, Симоне, завжди можна розраховувати. На відміну від... З мене, як завше. Кальвадос чи бурбон? Ладно. Розберемося.
Не договорив.
Поблажливо кивнув і вийшов із ложі.
Порожнеча.
Повітря густе, липке, як старе миро.
Володя осів. Без руху. Без думок.
VI. ЛОРНЕТКА
Симон підвівся різко.
Фалди приталеного пальта впали вниз, закривши все від сторонніх очей.
В одну мить — він уже над Володею.
За цією завісою можна було б вбити людину. Ніхто нічого б не побачив.
Носок чобота вп’явся в край крісла.
Стопа ковзнула — праворуч, ліворуч.
Володіні стегна розійшлися самі.
Симон нахилився торсом уперед.
Плечі нависли. Подих уперся в щоку.
Губи — впритул.
Володя не бачив нічого, крім його обличчя.
Крижаний погляд опустився вниз.
Туди, де Володі пекло вже кілька годин.
Затримався.
Цей погляд пропікав, мов розпеченим залізом.
Тонкий рух — і з кишені з’явилася лорнетка.
Без жодної поспіху.
Блиск скла, кістяний холод оправи.
Він тримав її так, ніби це була зброя.
Лорнетка ковзнула вниз.
Холодне тонке тіло інструмента м’яко увійшло між колінами Володі.
Симон затримав рух на мить — і повільно, не поспішаючи, розвернув лорнетку в пальцях.
Гострий кінець торкнувся внутрішньої сторони стегна. Не поранив. Лише дав відчути.
Володя все зрозумів.
Він не міг поворухнувся.
Він все визнав без слів.