Спершу пішов батько, геть не встигла запам’ятати. Потім мати, стікла кров'ю в пологах, коли на світ тягнулося чуже дитя. Обоє не вижили.
Сирота. Жила у бабусі.
Замість грошей і сукенок — самі книжки. Стосами.
Польські. Німецькі. Російські. Французькі.
Гризла науки, наче хліб. Старші вчителі хитали головами: як ця мала все тягне? А вона знала: більше їй нема чим брати.
Гімназію закінчила з відзнакою.
Поїхала до Києва. Сама.
У вісімнадцять.
Здобула право викладати.
Взагалі не мала права.
Їй зробили виняток. За надвисокий рівень знань.
Неймовірний успіх.
Влаштувалася в гімназію Жеребцової. Найкращу в місті. Називалася “міністерською”.
Ще раз.
Сама.
Без диплома.
В кращу гімназію.
Світового рівня. Сирота.
Гроші мала заробляти. На кого сподіватися? Почала вчителювати й раптом відчула: це її справа. Учениці слухали, відкривалися їй легко, якось навіть весело.
Всі говорили: вона талановитий педагог.
Діти любили, вона говорила живою мовою, без фальші. Могла спокійно, між правил і вправ, вкинути: “Матка боска”, “курва”, “Йосип драний!” — і сміх, і увага була вже її.
> ПРИМІТКА. Гімназія Жеребцової була названа на честь Св. Ольги. Заклад світового рівня. Представлена на Всесв. худ. виставці в Чикаго 1893, Всерос. виставці у Н. Новгороді, Виставці в Сен-Луїсі і на 2-му Міжн. конгресі навчання малюванню в Берні 1904.
Гімназія змінювала місце розташування. В 1917 р. в тодішніх її стінах проходив Військ. з'їзд, який відправив в Ц. Раду представником від фронту С.Петлюру.
STARA PANNA (1902-1908)
*Стара діва
Олі до 23 р.
Була легка й приємна у спілкуванні. Її сміх був простим, відкритим. Вміла підхопити жарт і розсмішити.
Але коли дивилася на себе в дзеркало, серце в ній хололо: «У коханні мені нічого не світить».
Невеличка, кругленька, грушка. Тонкі руки, витончені ніжки. У черевичках вони здавалися майже ляльковими. Не мала тієї вроди, за якою женуться хлопці.
В обличчі контраст: біле волосся і темні, майже чорнильні очі. Навіть крізь шкельця окулярів це вражало і збивало з пантелику.
Мала таке, що не відпускало: грамотність, ясність думки, серйозність, вона відрізнялася від ровесниць. Була якась природна чарівність, не показна, внутрішня.
Мріяла про університет. Але відкладалося. Спершу вищі жіночі курси. Лекції, конспекти, бібліотека вдень.
А ввечері інше життя.
Українське.
Польку, шляхтянку, всмоктало в заборонений рух. У мову, якою не можна було писати. Літературу, яку треба нелегально везти з Австрії.
Вона вступила до партії, РУП. Познайомилася з київськими ватажками студентських рухів. Сиділа з ними над книжками й відозвами.
І тоді з’явився він.
Володимир Винниченко.
Красень, у білому комірці, з поглядом, що ніби казав: “ось я, центр цього світу”.
Підбивався до неї. Ні, не просто абияк — наступав, як павич, розпустивши хвіст. Слова сипав гарно, руки жестикулювали, очі світилися.
Вона вислухала, всміхнулася.
І відшила.
„Nie mąż, a nieszczęście.” — сказала собі. (Не чоловік, а халепа).
Володя лишився ошелешений: хтось може пройти повз його розкішний хвіст.
А так кавалерів у неї особливо й не було. Київські родичі з польської громади не вгавали:
„No to kiedy w końcu? Ślub? Dzieciaki?” ( Ну коли вже? Шлюб? Діточки?)
А нема звідки їх, діточок, взять. І з ким до шлюбу стать.
Сама собі винесла вирок: стара діва. Треба жити самій. Викладати. Будувати світ із книжок і учнів.
Зробила ставку на освіту і роботу.
Перший досвід з чоловіками прийшов так, як і мало статися: для себе. Тихо, спокійно, без драм. Ще одна життєва наука, як екзамен, який здала й закрила.
Оля щиро не розуміла, чому всі так повернуті на коханні. Чим воно таке особливе? Що тут такого, щоб заради цього втрачати голову?
NAJLEPSZY DRUH (1906-...)
*Найкращий друг
Олі 21 р.
Не склалося зі шлюбом, зате життя подарувало друзів.
Найкращий і найближчий. Максим Славінський. Блискучий науковець, літератор, перекладач. Красивий, розумний, і, що найважливіше, живий у розмові.
Він приїжджав із Петербурга, а в Києві одразу ставав центром культурного кола. Знайомив Олю з людьми, яких вона хіба в газетах бачила.
Леся Українка, Нечуй-Левицький, Саксаганський, професори, студенти з іскрою в очах. Літературні вечори у Єфремова і його дружини Онисі — там, серед кави й дискусій, вона почала відчувати, що в Києві її світ ширший, ніж уявляла.
І знову трапився Володя.
Він підійшов, з ледь зверхньою усмішкою, і кинув:
— Я вже відомий письменник, між іншим.
Оля глянула на нього поверх окулярів.
— Дуже рада за Вас, Володимире.
А про себе подумала: «Ага, відомий, як бугай на ярмарку». Це була правда. Чого тільки не розповідали дівчата про його вибрики. Олі влізти в це було не цікаво.