З Максимом у них склалася справжня інтелектуальна дружба.
Не про ліжко. Він був одружений. Правда, Оля ніколи не бачила його дружину: та жила десь за кордоном, і Максим лише іноді туди їздив.
Жив на три хати: в Києві, в Пітері і десь в Європі, зрідка.
Але вона завжди відчувала, що він не самотній. Хтось є. Оля не розпитувала.
Їхній зв’язок був інший. Духовний, ідейний. Вона могла лишатися в нього вдома в Києві, навіть коли його не було в місті: розкидати книжки, пити і їсти… Валятися в ванні. Але з ним було краще: сперечатися до ночі, ходити без одягу, кидатися чимось одне в одного. Але ліжка не було.
Вони обговорювали ідеї, політику, суспільні зміни. Максим цінував її думку і довіряв. Іноді відкривав таємниці, які тримав при собі роками.
Одного вечора він зізнався: був у Лариси (*Лесі Українки) першим чоловіком. Як і вона в нього першою жінкою.
Оля слухала, мовчки тримаючи горня. Вона відчула, що він справді віддав їй щось важливе. Бо крім неї він того нікому не афішував.
Одного разу Максим завів мову про хлопця.
— Двадцять дев’ять років. У Петербурзі. В альманаху, керує редакцією. Я його в світ вивів, — сказав він так, ніби хвалив небожа.
Потім додав, зовсім просто:
— Ми з ним живемо. Уже чотири роки.
Звучало воно як родинне. Як у селі: «все разом, господарство ведемо».
— З хлопця будуть люди, — підсумував Максим, як староста міг би казати про парубка на виданні. — Якщо, Олюню, ти згодна, я вас познайомлю.
Це справді було схоже на сватання. Тільки в київському обрамленні: книжки, альманахи, політика — але під тим самим сільським кутом. Вишитого рушника на шиї і крайки на поясі не вистачало до купи.
Олюні навіть відчувся запах її села під Прилуками. З часником і тертим ступкою маком в димленій макітрі.
Не відмовила.
Думці Максима вона вірила, а в самій його інтонації вже було щось таке, від чого серце калатало швидше.
JUŻ ZASWATANA
*Вже засватана
1908 р.
Київ, Хрещатик 15
Кафе “Семадені”
Київська весна.
Квітнуть вишні.
Оля сиділа в «Семадені» на Хрещатику.
Гамір, дим. Військові. Панночки.
Закохані пари.
Вона вбралася.
Тонкий плащ, сукня, черевички з блиском, капелюшок, що трохи сповзав набік. Вона повільно пила каву, слухаючи гамір вулиці крізь відчинені двері.
І раптом у кав’ярню зайшов Максим.
Високий. Тонкий. В картатому костюмі і капелюсі. З тростиною.
Як завжди, з посмішкою, що могла розігнати будь-яку втому.
Поруч ішов молодик. Уже не юнак, але ще не зовсім зрілий чоловік. Виглядав менше, ніж на 29. Русявий. В пісочному костюмі. Щось шепотів Максиму на вухо, тримався трохи несміливо.
Максим одразу помітив Олю. Його усмішка розгорілася ще ширше. Він кинувся до неї, нахилився, обійняв, засипав поцілунками у щоки, зняв капелюшка, цілував у волосся, так щиро, що вся зала озирнулася. Оля відчула його типовий запах. Кава і тютюн.
А тоді молодик, ніби чекав своєї черги, з-за спини витягнув букет. І ще бонбоньєрку. Подав обидва дарунки разом: ніяково, з жестом, у якому було щось відпрацьоване. Але щире.
Розшаркався. Пригладив рукою волосся.
Оля знітилася. Усміхнулася, щоб приховати, як їй стало не по собі.
— Курва мать, Максим… Що це таке? — майже вголос.
— Це Симон, — відповів Максим. Сказав так, ніби робив офіційне представлення. Як старший брат, що веде нареченого.
ЕПІЛОГ. ROZŁĄKA WZMACNIA MIŁOŚĆ
*Розлука зміцнює кохання
Серпень. 1918 р.
Костянтинівська військова школа.
Печерськ.
Б-р Лесі Українки, 25
Зараз Ліцей Богуна.
Помпезна будівля. Вежі й колони. Для Симона тюрма.
Іронічно. В свої 53 дні на посту міністра він тут відкривав українську військову школу. Виступав перед юнаками. А зараз ув'язнений.
Серед німців.
Олю пустили на третій день.
Варта її пильно оглянула: а раптом притягла зброю. Чи вибухівку.
Але ні.
Молода, охайна, у світлій сукні. Миловидна, лагідна в розмові. Усміхається, відповідає німецькою.
Їй віддали шану.
Торбинку перевірили.
Нічого зайвого. Хліб, сир, яблука.
Глек із водою.
Цигарки.
“Чисто”.
Камера Симона — це кабінет.
Письмовий стіл, диван.
Книжкові шафи. Повні літератури.
Умивальник і туалет.
Газети можна, але з запізненням. Дозволено виходити на подвір’я з вартовим, гуляти, може читати й писати.
Статті про Франка, про Шевченка пропускають.
Цензура.
Має вільний час. Давно такого не було.
Почав перекладати.
Підручники з військової справи. Німецькою і французькою. На рідну.