Весь стіл в книжках.
Стосами.
Зошити. Аркуші.
Оля проходить з вартою.
Попереджає.
— Я лишаюся на ніч. З моїм чоловіком.
Вартовий дивиться. На Симона.
Той піднімає голову від писанини.
— Bücher … ein Weib … was vermag ein Mann mehr zu seinem Glücke begehren?
(нім. Книги… жінка… Що ще треба чоловіку для щастя?)
Двері за Олею зачиняються.
Тиша.
> ПРИМІТКА. Аж до листопада Симон сидів тут, на Печерську. Не у в'язниці. Ніяких обвинувачень йому висунуто не було.
> ПРИМІТКА. До українізації школи, яку провів С.Петлюра, тут готуваги російських офіцерів. Бєлую ґвардію.
Особливо прикметно, що цю школу з відзнакою закінчив Антон Денікін.
Також серед випускників українців:
Євген Маланюк. Поет.
## #31. Кохання
ВСТУП. ПЛАТОНІЧНА ЛЮБОВ
28 липня 1918 р
Лук'янівська в'язниця
Володі тридцять вісім.
День народження у тюрмі. Вогкість, нари, кіптява й смердючий піт.
Камера на чотирьох.
Втупився у стелю.
Страждав за ідею. Мученик революції.
Обмірковував: вийде, помститься.
Отримають, падли, по заслугах.
Єдине напружувало.
Щоночі після яхти той самий сон.
Про НЬОГО.
******
Перший день весни.
Людське місиво під Золотою Софією. Синьо-жовті коругви.
Симон ішов повільно. Люди розступалися, мов перед ідолом.
Хтось молився.
Чорна оксамитова куртка.
Однобортна.
Стоячий жорсткий комір із галуном: не схилишся ні перед ким.
Плечі, талія, тонкий стан — все в чорному оксамиті.
Короткі фалди від пояса до стегна.
Вкладаються. Ритмом.
Тугі білі штані.
Подих вітру — стегна відкриваються. Стишиться — не видно.
Чорні вузькі чоботи.
Високі.
Гнучкі.
Ідеально чисті.
Кожен крок вганяє голку у Володине єство. Коле.
Груди. Живіт.
Нижче.
Золоті запонки пробивають манжети.
Хаотичний блиск в дикому крику весняного сонця.
Від всякого руху ліктем.
Спалах.
Зникли.
І знову.
Золотий хвіст іскор в очі.
Білий кінь.
Важкий, як мармур.
Бив копитом у бруківку — вібрація йшла Володею.
Симон різав натовп.
Не дивився ні на кого.
І Володя раптом уже тут.
Біля коня.
Натовп щез.
Права рука Симона вкрила вуздечку.
Ліва пішла холкою.
Спокійно. Ніжно.
Володя бачив знизу.
Чорна шкіра рукавички на білому хутрі.
Контраст як лезо.
Рука ще ковзала.
Тепло. Дотик. Пестощі.
Але годі.
Досить.
Стрибок. Нога різко в стремено.
Корпус угору.
Симон напружується.
Штовхає себе. Зусилля.
Рвучко підтягується.
Сідає.
Білий трикутник стегон встромлюється в чорне сідло.
Кінь під чоловічим тілом сіпається, круп здригається.
На мить вершник нерухомий, ніби влитий.
Фіксація з боків.
А потім — поштовх уперед.
Іще один назад.
Рухи короткі, різкі, наче випробовує силу. Кожен вдаряє болем: нутро скрегоче, віддає в живіт і поперек.
Чорна полірована шкіра чобіт входить глибше в стремена.
Фалди розлітаються.
Вузькі штани розпинають стегна.
Від ніжності тільки слід рукавиці по білому хутру.
Права рука тримає вуздечку. Залізно, без тремтіння.
Ліва ковзає вздовж шиї коня, хапає гриву.
Симон нахиляється вперед.
Чорна куртка тягнеться по спині.
Запонки блимають розпеченими іскрами.
Відсуває рукою гривку.
Звільняє шию.
Повні вуста торкаються гарячої пульсації.
Волога пара йде за подихом:
— Вибач, друже. Терпи. Скоро буде не боляче.
Посміхається.
Легко торкається губами.
Похлопує лівицею напружені жили.
Постава впевнена.
Утримує.
Білий кінь, чорне сідло.
Стегна втиснуті.
Йому комфортно.
Кожен поштовх коня — це різкий рух уперед.
Тіло його йде за конем, ніби входить у нього.
Знов.
І ще.
Володя знизу. Бачить чорне й біле, стиск стегон, пружність.
Це вже не кінь і жокей.
Це проникнення.
В нього, в Володю.
Кожен удар копитом всотується його тілом.
Кожна хвиля.
Кожен поштовх.
Вічність.
Володя не витримує.
Сором заливає.
Тоне в ганьбі.
Це входить. В нього. Просто зараз.
Симон вирівнюється.
Туга струна.
Ще крок.
Він нахиляється вниз.
Чорна рукавиця тильним боком повільно йде по щоці Володі.
Запах обробленої шкіри і його тютюну.
Симон завмирає.
Очі звернені на нього.
Блакитні.
Опускаються додолу.
Кліп. І вже сірі.
Погляд через плече.
Володя не знає куди себе подіти.
Піт рікою по спині, під колінами.
У роті сухо, гірко, злегка нудить.
Не може відвести погляд від паху в строченому білому габардині.
Прямо на рівні очей.
Скільки шарів тканини зараз?
Мить Симон чекав. А тоді продовжив.