Оля і Микита успішно познайомилися.
>ПРИМІТКА. Пісня “Гей, соколи” (поч.19ст, комп. Мацей Каменський) стала народною в 3 мовах: польськ., укр. і словацькою. Її співали в першу світову і польсько-рос. війну 1920. Друге дихання отримала після фільму “Вогнем і мечем” Є. Гоффмана, а третє після повн. вторгнення 2022 р.
>ПРИМІТКА 2. М.Шаповал мав видатні вокальні дані і виступав з гітарою і народними співами.
V. ЗАКОХАНІСТЬ (СИМОН)
Симону 29.
Олі 23.
V-I. ЗНАЙОМСТВО
Травень 1908 р.
Київ, Хрещатик 15
Кафе “Семадені”
Ми з Максимом заходимо. Шум, дим, дзенькіт. Він:
— Он вона. Дивись.
Приглядаюся. Рік думав: буде сіра мишка. Бо кому я треба. Але вона гарна. Тримаю букет. Руки трохи пітніють. Простягаю:
— Для вас.
І цукерки. Як школяр. Смішно: три роки редакцією керую, купа відділів, авторів, Франко, Грушевський. Все на мені. А тут заклинило.
Сідаємо. Максим цілує Олю у щоки, в волосся. Усюди, крім губ. Перемовляються. Бачу: вони можуть триндіти годинами.
Не слухаю їх. У голові гуде оце вічне в редакції: де твоя? чому не знайомиш? коли діти?… Дістали. Я давно не сам. Чотири роки. Але нікому ж не скажеш.
Батьки впевнені, що я боюся знайомитися. Смішно, зараз так і є. Ось дівчина. І я боюся.
Любителі Клімта. Півгодини про “Золоту Адель”. Знаю одного. Імпресіоніста. Генія-письменника. Клімта не любить. Каже: буржуазна пошлість.
Нарешті Максим згадує, навіщо це все.
— Ну, все вийшло. Можу вдихнути. Вірю у вас обох.
І ще з усмішкою:
— Тепер я ще й сват. Успішний.
Він підводиться. Кладе мені руку на плече.
— Завтра вертаюся в Пітер. Жити можете у мене. Олюню, ти ж за два місяці їдеш.
Виходить. Значить, у нас з ним ще є ніч. Прощальна. Але ми вирішили ще рік тому. Просто справ було забагато.
Лишаємося вдвох. З Олею.
Дивлюся на неї. Вона на мене.
Мила. Кругленька.
Такі очі чорні. А сама білява. Оригінально.
Могло бути гірше.
Набагато.
******
Місяць прогулянок. Хрещатик, ботсад, університетські дворики. Книжки, музика, політика, жарти.
З нею цікаво. Максим має смак на жінок. Абияка не була б йому подругою.
Ми домовилися: непублічно. Тикнулися б десь разом — і Володя би приперся. Із-за кордону.
Жити у Максима не схотіла. Я лишився там сам. А вона з подругою.
Ми не квапились. Але час ішов. Їй кілька тижнів до Москви.
Між нами нічого не було.
Я сумнівався в собі. Ніколи в житті не був з жінкою довше за місяць.
Ці чотири роки коханки були, але тільки по роботі. Може, я їй не підійду.
V-II. ПЕРШИЙ РАЗ
Кінець червня 1908 р.
Київ, вул. Володимирська, 16
Приватна гімназія Жеребцової.
Два тижні до її від’їзду. Треба щось вирішувати. Пішов до її гімназії.
Канікули за день.
Коридори порожні, пух і пил.
Золота Софія у вікні.
Головна вулиця. Володимирська. Головна гімназія.
Симоне, можливо, головна твоя жінка. Докладися.
Кабінет малювання. Оля під лампою над роботами, волосся вузлом, окуляри, тре очі.
Оглядаю реквізит. Стільці. Столи. Диванчик в кутку.
Вже купила квиток, але рік відпрацювала.
— Почекай, я зошити перевіряю, — не піднімає очей.
— Добре. У мене вечір вільний.
Стрибаю на підвіконня, закурюю. У вікно. Дим в’ється.
Оля щось підкреслює, пальцем зсуває окуляри. Гарна.
Сповзаю. Тихо. Вона вся в зошитах. Я підходжу збоку, присідаю. Ще нижче. На коліна. Вже під столом.
— Пані вчителько… — дмухаю їй у коліна. — Мені б перездати.
Бачить мої очі з-під столу. Розсміялась.
Я знаю, що вона не цнотлива. Вона знає, що я знаю. Максим попередив.
— Симоне, ти нормальний? — ховає усмішку.
— Абсолютно. Вчу нову програму.
Підповзаю ближче, беру її руку під столом, цілую.
Стегна. Ох, ці панталони.
Цілую вище колін.
Далі — ні.
Вона хихоче, лоскотно. Намацує мою потилицю, тихо: «Ти божевільний». Я — так, трошки.
Відволік.
Виставу треба робити правильно. Не як Володя. Старайся, Симоне.
Встає. Зсуває папери від краю. Я піднімаюся. Стаю поруч. Вона повертається до мене корпусом, очі блищать.
— Ну? — питає.
Кажу: “Тепер практична робота”.
Сідає на край. Беру її коліна, розсуваю. Спідниця на ній, блузка теж, навіть ґудзики не розстібнуті. Йду пальцями під панталони.
Дивлюся на неї.
Заплющила очі. Дихає тихо.
А потім як у всіх.
Подих збився, щоки налилися, губи прикусила, пальці судомно тримають край столу. Я тримаю темп, не поспішаю.
По її тілу хвиля — видно, зводить плечі, тремтить шия, нігті ріжуть лак столешні. Вона вся напружилася й раптом видихнула, притискаючи коліна до моєї руки, я не зупинився.
Дивився, як це накриває її знову і знову. Кілька книжок повалилося на підлогу.