Близько. Занадто близько.
У червоному світлі театральних прожекторів симонове темно-синє пальто виглядало чорним,
ніби вирваним із якоїсь дурнуватої гравюри.
Він не просто глузував.
Симон проводив обряд.
Лорнетка креслила хрести в повітрі. З розмахом
Голос тихий:
— Я повертаюся.
Амністія.
Пробачили.
Свято у них: цісаревич народився.
Лорнетка ковзнула по підборіддю.
Вколола.
По грудях.
По лінії до пояса.
Шепіт:
— А ти, раб Божий Володимир.
Дезертир.
Таких не прощають.
Мене шукають, бо я прагну свободи.
А ти втік, не вступивши у бій.
Подих обпік шкіру.
Прямо у вухо.
— Не сумуй.
Приїду.
Скоро.
Чекай.
Лорнетка кольору кістки тремтіла в його пальцях.
Симон притис її до губ.
Ледь-ледь.
Як святиню.
І поцілував її.
Довго. Урочисто. Знущально.
Володя ковтнув повітря.
Рука смикнулась до лоба.
Симон побачив.
Тонка усмішка.
Шепіт:
— Ти ж атеїст?
То чого тремтиш?
Пауза.
— Пиши п’єсу.
Бери жінок не лише силою.
І не лише ззаду.
Пауза.
— Глянь їм в очі.
Рекомендую.
Вільною рукою Симон провів долонею по щоці Володі.
Поплескав.
Усмішка:
— Дізнаєшся багато нового.
І останнім рухом лорнетка пройшла по володіних губах.
Коротко:
— Передам привіт Харлампійовичу. Бо він жити без тебе не може.
І зник.
Лишивши по собі ту саму лорнетку на підлозі.
---
Володя був щасливий.
Підняв її.
Тричі поцілував.
Повільно. Гордо.
Сховав у кишеню.
У голові палало.
Тепер він був в голові у Симона.
Осів у ньому.
Амінь.
Він посміхався — захоплено й безглуздо, як дитя після першого причастя.
## #7. Харлампійович
Київ. 1905 р., березень
Вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56
(нині Саксаганського)
I. ПАНЬКІВЩИНА
Чикаленко обрав для маєтку землю в низині. Біля річки. Дешевше. Він же новатор. От і вулики можна прилаштувати в поймі.
Ще й в газеті похвалитися. Євген Харлампійович ніколи не забував про імідж, який тримається на згадках в пресі.
Подвійна вигода: вокзал і ринок. Поруч.
Їздити зручно. І слуг відправляти по свіже.
Любив Євген Харлампійович і Паньківщину, і цю вулицю. Попередній маєток, менший, був на цій же вулиці. Тільки далі від центру.
Симон крокував мощеною доріжкою, наче на оглядини. Треба сподобатись.
Посада, Симоне. Тут. Зараз. Залежить від цієї розмови.
По краях кам'яного хідника сочилося багно, неодмінний супутник київської весни.
За спиною, стайні, добірні коні. Сила, приборкана вуздечкою. Біля воріт снувала прислуга. Гроші, порядок, показна добродійність.
Йому двадцять п’ять. Два розшуки, два вигнання. Кубань і Львів.
Кошиць і Щербина на Кубані.
Франко і Грушевський у Львові. Всюди писав. Статті, есе, розвідки.
І все одно він тут.
Київ. Україна.
Як тільки стало можливо — повернувся одразу. Цього разу писанина його не вдовольнить.
Симон вернувся, щоб керувати.
Темно-сіре пальто, чорні рукавички. Фетиш і броня. Пасма волосся навмисно вибиваються з-під капелюха — пастка для ока. Все продумано.
Будинок не просто так. Плацдарм. Тут він себе продасть. І куплять. Ordnung muss sein.
У Харлампійовича завжди товклися. Прислуга бігала, мов мурахи, гості сьорбали каву й жебрали: хто грошей, хто впливу. Дім мов банк із незрозумілими умовами позики.
Сьогодні ж все замовкло. Господар відмовив усім. Чекав на одного.
Симона.
Симон не був певен, чи є в домі ще хтось, окрім прислуги.
Його зустріли люб’язно. Провели у вітальню. Картини, гобелени, книжкові шафи. Усе це мало говорити про «смак». Для Симона воно кричало про інше: гроші, виставлені напоказ.
В фотелі розвалився господар. Білий собачка на колінах, півпрозорі порцелянові філіжанки на столику. Смажений запах кави розливався кімнатою, як туман, — важкий і трохи задушливий.
— Нарешті, — кинув він, відставляючи чашку й вказуючи на друге крісло. — Сідай, хлопче.
Симон стягнув праву рукавичку й потиснув долоню. Рух був легкий, але точний — ніби показував, що вміє тримати дистанцію. Потім сів навпроти, у дерев’яний фотель, спокійний і рівний.
— Вітання від Михайла Сергійовича, — сказав він сухо. — Грушевський просив передати: все йде за планом. А Шухевич шле привіт. Онук народився, Роман.
— Так-так, читав у телеграмі, — зітхнув Харлампійович, ковтнувши кави. На мить примружився, ніби щось важив у голові.
— Знаєш, — додав майже недбало, — я б давно віддав посаду Володі. Але йому нецікаво.
Каже, це відніме у нього свободу. Ага. Вся його свобода — спідниці і революція. Та і “вчасно” — це не про нього.