Зараз Ліцей Богуна.
Камера Симона — колишній кабінет.
Стіл, шафи. Стовпи з книг.
Умивальник з тріщиною. Стілець. Тахта.
Суворо.
Він перекладав німецьку військову інструкцію.
Увійшла Оля. З торбою.
Всміхнулася:
— Василь повернувся. Завіз малу. Чеську вона вже знає, цього разу звикне швидше.
Симон підняв голову. Тепло прокотилося грудьми.
Оля почала розкладатися.
— Від зайчиків. Хлопчику Симону.
Дюжина груш, важких, стиглих. Поставила їх на стіл. Рядочком. Вони вперто не хотіли стояти.
Котилися.
— Від Микити. Сказав: вийдеш, буде ціла колекція. Та, що булькає. Ти любиш.
Симон не стримав сміху:
— От дурень. Я стільки не вип'ю.
Оля подала футляр.
— Це від Максима. Хвилюється. Каже, ходив до гетьмана. За тебе. І ще піде. Коли той вернеться від свого кайзера.
Симон обережно розкрив. Нові окуляри, на замовлення. Його розмір, діоптрії.
Поклав на стіл:
— Обійми його за мене.
Витягла останнє. В’язані шкарпетки. Одна сіра, інша починалася теж сірою, але дов’язана синьою. Кособокі. Петлі криві.
— Це моє. Не вмію я. Але теплі.
Симона пройняло. Повів рукою по синій нитці, наче то золоте шитво.
— Які вони гарні…
Тиша. Оля видихнула.
Почала оповідати все, що чула.
Темнішало.
Лишалася на ніч. Ночі ставали холодніші. Грубу ще не топили. Хіба що у німців. Симона тримали окремо від решти політичних. Без статті.
Треба лягати. Вони не роздягалися. Холодно.
— Болить? Дуже?— запитав Симон.
Оля зітхнула. Як завжди перед закінченням лікування. Більше всього їй хотілося скрутитися бубликом і щоб ніхто не чіпав. Натомість змушена моститися тут.
Симон втисся до стіни боком. Оля поруч, обличчям до нього. Тахта вузька. Ковдра казенна. Стьобана.
Вперлася лобом у його плече.
Він піднімає руку й підсуває жінку ближче. Тепло до тепла.
Більше нічого.
Дивна тюрма.
Без статті. З Олею. Без теплої ковдри.
Перед сном він каже:
— Наступного разу вдягни щось, що не шкода.
Оля крізь втому:
— Що? Знову?
Нічого не відповів. Лише втримав її ближче. Щоб не впала з тахти.
## #32. Гетьман
ПРОЛОГ. ЛІВІ
Вересень 1918 р.
Серпень був спекотний. Під Гетьманом горіла земля. Німці після вбивства Айхгорна дивилися на нього, як на тимчасового.
Шукали замінника. Той сидів за ґратами під німецькою вартою, пив чай. Перекладав військові книги на українську.
Сипався фронт Великої війни. Німців били.
Ножі в спину. Розвідка доносила: Шаповал і Винниченко готують повстання. Болбочан ненадійний. Зрадить.
Ці скажені прикривалися гаслом «оновлення Кабінету», але насправді готувалися до бою.
Шаповал мав імунітет.
Павло дав слово Симону не чіпати його й знищити всі папери. Зроблено. Микита чистий, мов кришталь. В нього підживала Петлюрова жінка.
Винниченко робив вигляд, ніби гетьмана не існує. Цей “пісатєлішка” щодня приходив до нього.
За Петлюру ні слова.
Вимагав: кабінети, портфелі, землю селянам.
Дозволяв собі нахабство.
“Українська держава не може допомагати зброєю Денікіну!”.
Кончений соціаліст.
Павло впевнений: Денікін — сила, треба видавати все. Українців не вважає за людей? Другорядне.
Мерзотний Винниченко. Товкмачив щодня: “Біла офіцерня вас зрадить”.
Нісенітниця. Павло же щедро насипав білим грошима і зброєю. Вони дали слово офіцера. Дворяни. Отєчєство. Такі не зрадять.
В середині серпня прем’єр Лизогуб поїхав до Берліна. Без результату. Не помітили. Скоропадський вирішив: поїде сам. Тримав це в таємниці. Донцову не сказав. Міністри дізналися останніми.
> ПРИМІТКА. Після в'язниці В.Винниченко часто бував в резиденції. Це було димовою завісою до діяльності М. Шаповала.
I. ОСТАННІЙ ДЕНЬ ІМПЕРІЇ
2-17 Вересня 1918 р.
Берлін (а також Потсдам, Кельн, Кассель, Кіль, Спа, Ганновер та Ессен)
Парадні анфілади, камертон тиші перед обвалом. Оркестр грає, срібло блищить, у повітрі змішаний запах воску й перегорілої історії.
Німцям потрібен український хліб. На їхніх вулицях тхнуло голодом. Перші смерті в чергах за їжею. Але в цих залах сяяла позолота й розносилися дзвінкі фанфари. Гулянка на краю кратера.
Гірше за голод смерділи тільки червоні. Готувалися почати революцію.
Скоропадський ішов килимом, м’яким, важким, що тримав кроки Гогенцоллернів. І знав: як рухне фронт — нічого не лишиться. От би зиму висидіти. Ну не рахувати ж цих пришелепкуватих соціалістів конкурентами. Що вони можуть, ці клоуни.
Кайзер зустрів обіймами. Шаркалися. Посміхався щиро, майже тепло. Приязність корони була чесною. Як чесною буває тиша палати реанімації.
Імператор вручив гетьманові Великий Хрест Червоного Орла, вищий орден імперії. Павло відчув: йому наповнюють келих, ніби не існувало слова «завтра».