Того дня газети писали дрібним шрифтом:
Новий склад Кабінету міністрів!
Лизогуб лишається прем’єром!
Уряд той самий, тільки додано п’ять представників від УНС:
— А. В’язлов — міністерство юстиції,
— О. Лотоцький — міністерство віросповідань,
— М. Славінський — міністерство праці,
— П. Стебницький — міністерство освіти,
— В. Леонтович — міністерство земельних справ.
Чому дипломат і перекладач Славінський став міністром праці — пояснити ніхто не міг.
Проте це не мало жодного значення.
Бо всі перші шпальти рясніли ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ:
ВІЙНА ЗАКІНЧУЄТЬСЯ!
У НІМЕЧЧИНІ — СКОРО РЕВОЛЮЦІЯ?
КАЙЗЕРУ КІНЕЦЬ!
НІМЦІ СКОРО ПІДУТЬ З КИЄВА!
Новий-не-новий уряд нікому не був цікавий.
Петлюру не випустили.
Ніхто не задоволений.
Біла офіцерня образилася: навіть ці п’ятеро українців стали кісткою в русскоязичному єдіно-нєдєлімому горлі.
На ринках.
На площах.
Єдине питання: невже Лєнін і червоні?
Тоді й сам Гетьман нарешті відчув, що земля під ним хитається.
> ПРИМІТКА. Ці п'ятеро українців з портфелями протрималися менше місяця. Далі їх замінили росіянами. (ті мали імперський досвід і заперечували існування української мови).
> ПРИМІТКА 2. Чотири дні після зустрічі з УНС, 9.10., у розмові з предст. росіян (білих) полк. Неймірком гетьман зауважив: “…я всегда был сторонником федерации с Россией… Пришло время единого руководства из Петербурга”.
III. ШОУ-ПРОГРАМА
Жовтень 1918 р.
Костянтинівська військ. школа.
Б-р Л. Українки, 25
Зараз Ліцей Богуна.
Камера Симона.
Холод і пилюка. На дровах економлять. Німці хитаються. Не до обігріву політичних в'язнів. Прибирання камер? Обійдуться.
Книжки всюди. На столі, на шафі, на підлозі, на підвіконні. Густий запах старого паперу, трохи відсирілого, бив у ніс ще з порогу.
Двері скрипнули.
Оля увійшла. Скинула пальто, капелюшок. Шоколадна вовняна сукня, ґудзики до пояса. Симон знав цю сукню — її не шкода.
Встав. Кивнув.
Оля кинула торбинку. Зупинилась.
— Обійми.
Симон ступив. Руки під ліф. Холодні долоні торкнулися шкіри. Зупинився. Видихнув. Глибше. У тепло.
Оля кивнула. Там.
Пальці намацали папір. Складений, маленький, як пів долоні. Є!
Витяг, стиснув у кулаці. Аркуш теплий, пахне Олею. Почерк Русової. Симон знав.
Обійняти міцніше. Шпарина в дверях має бачити лише пристрасть. Папір — уже в кишені.
— Як минулого разу? — прошепотіла Оля.
— Голосніше, — кинув Симон.
III-I. ПЕРША ДІЯ
Симон відійшов у кут, щоб зі шпарини нічого не було видно. Дружина за ним.
Оля рвучко розпустила біляві кучері, збила неохайно, ніби її смикали за волосся. Провела долонею по його голові — чуб стирчав криво, як і треба. Розстебнула його комір, загнула один бік всередину.
Він відповів різко: стиснув її ліф обома руками, ґудзики тріснули й покотилися по паркету. Тканина розійшлася, груди вилізли назовні, наполовину оголені, зсунуті вбік. Видовище було саме таке, яке мало виглядати зі шпарини. Брудно й переконливо.
Оля підняла спідницю, стягнула панчоху з ноги. Лишила бовтатися біля черевика. Панталони пішли ганчіркою на підлогу.
Огледілася з кутка. Симон підготувався: стільці напохваті, глечик і склянки під рукою, папери розкидані. Якийсь мотлох.
Де він його взяв?
Було чим кидатися й жбурляти.
Симон схопив її за зап’ястки, різко повалив на тахту. Вузька, жорстка. Незручно. Оля пойорзала спиною, закрутилася боком, борсалася, змагаючись. Крики билися в стелю.
— Ти козел!
Все життя мені спаскудив!
Кобель паршивий! — вереск ставав все гучнішим.
Подушка полетіла на підлогу.
Ковдра повисла на краю тахти.
Папери з шурхотом розліталися по всій кімнаті.
Шум наростав.
Симон підхопив її, притиснув до стіни — тепер уже просто посеред кімнати, в повному видному місці. Вона верещала, рвалася, хапала все, що траплялося під руку: шмат тканини, обривки книжок, оббитий кут стільця. Відбивалася, як могла.
— Ненавиджу тебе! Я все про тебе знаю! — Олюньця старалася на повну.
Стілець глухо впав набік, гуркіт прокотився кімнатою.
Глечик ударився об стіну, розлетівся, вода поповзла по штукатурці.
Шум прокотився коридорами, як набат.
III-II. КУЛЬМІНАЦІЯ
Оля верещала, захлинаючись повітрям:
— Рятуйте! Він мене вб’є!
Замки дзенькнули, двері розчахнулись. Увірвалися вартові — чоботи гримнули по підлозі.
Перед ними картинка.
Симон розхристаний, сорочка на грудях розстібнута, тримає жінку за руку. Чуб мокрий. Щока пошкрябана.
Оля задихана, груди напівоголені, ліф надірваний, волосся скуйовджене. Щоки червоні. Панчоха висить. Плюється.