Навіть не знала, чи в когось ще таке буває в сім'ях.
Нікого постійного в нього не було. Разові. Не жінки.
Симон тримав слово, на спідниці навіть не дивився. Вважав себе вірним.
Оля знала про кожен такий “похід”.
Після повернень він сам показував свою дурну логіку: уникав входити в неї, бо боявся — раптом інфекція.
Наче це видно зовні.
Наївно. Дитячо. Але отака була його правда. І весь він.
В такі моменти близькість їхня була іншою, без входження, але Оля все одно була задоволена, у них все виходило.
Для Симона Оля лишалася не головною жінкою.
Вона була головною людиною.
IV-IV. ВОЛОДЯ-1910
Осінь-1910
Для Олі було відкриттям: відшитий нею в Києві кавалер, Володя, повернувся у її життя. Через Симона. Виринав чорною плямою занадто часто. Там, де треба, і там, де зовсім не треба. В гості приходив. В шикарному костюмі. З купою грошей. Іноді з якимись жінками.
Знала, він неодружений. Не живе ні з ким. “Він дуже самотній,” — пояснив їй чоловік. Чому так, вона не розуміла.
Восени 1910 року Симон отримав від нього листа. Оля його не читала. Після цього Симон зник на двадцять днів “за кордон”. Так він сказав.
Коли повернувся, все йшло нормально: брав Олю цілком, без остороги.
А ще відрубав раз і назавжди:
— Ольцю, щоб ти знала. З цим ніколи нічого не було, нема і не буде.
Володя був не про те. Оля впевнилася.
IV-V. ПОВНІСТЮ
Осінь-Зима 1910/1911 р.
Тиждень після повернення.
У них уже все було. Кілька разів. Як і раніше: він виходив завчасно, обережно.
Того вечора Оля принесла їжу з кухні. В кімнаті на столі — груба кухонна дошка, вся в чорних випалених колах. На ній закопчена чавунна пательня зі смаженими яйцями й салом. Симон якраз різав скиби. І сипав перець із млинка.
— Давай будемо разом повністю.
Вона спершу не зрозуміла.
— Jak to? (Як то?)
Він поставив шматок хліба, глянув просто:
— Я не буду виходити.
Її прошило. Слова здавалися простими, але сенс був один: вагітність, кінець університету, гроші — дірка, одне суцільне виживання.
Вона мовчала два дні.
Шукала відповідь.
Їй двадцять п’ять, йому тридцять один, невідомо що далі, але зараз вони разом.
І сказала коротко:
— Dobrze. (Добре)
Десь у глибині її гризла думка: ці двадцять днів «за кордоном» якось тут замішані. Але вона не питала.
******
Середина жовтня в москві. Сніг перший, мокрий, липкий. По вулиці зверху дзенькоче трамвай, ніби колеса йдуть прямо по стелі. Кімната цокольна, ніби втоплена в ґрунт: вікна майже на рівні землі, люди ходять буквально над їхніми головами, але вони закриті від чужих очей навісом.
Оля сиділа на підвіконні, підсунувши під себе подушку, щоб не тягнуло холодом. Кружка вже порожня. Емальована, зі сколотим боком.
Симон щойно повернувся. Пальто ще не зняв, але зупинився, дивився на неї мовчки. Завис між словом і рухом.
— Що завмер, — Олю несло від страху, кінцівки бив холод, а між ніг палало.
Вона цілий день уявляла, як то воно буде по-новому. Аж груди заболіли.
— Kurwa mać, myślałeś, że ja ucieknę? (Курва, чи ти думав, я втечу?)
Бо мій чоловік хоче дитину?
Вона дивилась йому прямо в очі.
— Інший би кінчив і сказав: забув. А з тобою можна говорити.
Симон затримав погляд і нарешті сказав рівно:
— Так не робиться. Я не хочу тебе втратити.
Оля мовчала. Їй аж коліна звело — страшно. Поставила ноги на поверхню. Він помітив. Підійшов, поклав долоню. Литки їй тремтіли. Теплі шкарпетки ні до чого, так судомило.
Він відступив. Повільно зняв пальто, повісив. Потім светр. Лишився в самих лише штанях і сорочці.
Став перед нею, простягнув руки й почав повільно гладити її ноги. Внутрішній бік стегон, під колінами. Лоскотно. Сироти йшли по тілу.
Поступово вона сама розвела стегна. Розстібнула ґудзики на ліфі.
Він підсунувся, смикнув подушку, її корпус уперся в нього. Голова сховалася в її грудях, він зацілував їх, як тільки вмів, щоб її перестало трусити. Навіть на доторк відчувалося: боїться.
Руки лягли їй на спину поверх колючої теплої сукні, міцно обійняли.
І тільки тоді вона перестала трястися.
— Можна? — прошепотів він.
Вона кивнула.
Теплі вуста по шкірі вигнали страх. Цього разу все було інакше. Перед нею — її чоловік. Без офіційних паперів. Але він був тим, хто тримав її життя. Жодної ближчої людини у неї за все життя не було. Вони вже два з половиною роки разом.
Він стягнув штани, але залишив сорочку — у кімнаті було холодно. Сперся на підвіконня, фарбоване в десятки шарів білого.
Її накрило одразу, від самого входу. Зрідка таке бувало. Не вперше.
Коли довго чекати.
Вона зігнулася, прикусила губу, вчепилась у нього руками й схрещеними ногами, хвиля пройшла крізь усе тіло ще до першого його руху.