Видихнула довго, із самого нутра, наче нарешті дозволила собі впасти.
Схопила себе за голову.
Вона лишалася в млості, розслаблена, відкрита. А він ішов далі, немов вимовляв щось невисловлене кожним рухом. Це було інакше: не як завше — шлях, що вів углиб, до самої суті його.
І раптом зупинився. Завмер, тримаючи її одною рукою, мов боявся втратити. Нахилився і поцілував у лоба. Не вуста, не шию, в лоб, як у найсвятіше місце.
А потім відпустив себе. Схопився двома руками за підвіконня. І з нього вирвалося те, що роками стримував з нею: ціла частина його самого. Вона бачила це в обличчі — очі зависли, чуб від поту піднявся, губи щось шепотіли, Оля не зрозуміла, що.
З вікна засвітив трамвай. Оля глянула. Очі Симона змінили колір. З холодного синього на сірий, як пил.
Віддав себе повністю. Кількома хвилями. До решти.
Оля таке вперше бачила. Хотілося гладити його сіре волосся і зацілувати.
Так і жили чотири місяці. Симон дуже змінився. Повторював, що він щасливий.
IV-VI. ВАГІТНІСТЬ
Березень 1911 р.
У березні Оля видала: вагітна. Лікар підтвердив.
Думала про гроші. Як далі? З університетом — усе, хіба ще до літа доходить. А що потім? Робота, житло, хліб.
Симон про інше: щоб вона вижила. Пам’ятав. Володя: вмерло дитя. Єфремов: дружина втратила і більше ніколи не вагітніла.
Оліна мати померла в пологах. А його рідна скинула кілька вагітностей і поховала двох народжених.
Він писав, редагував, бігав на засідання. Заробляв мало, не міг кинути земляцтво.
Оля робила, скільки дозволяло тіло, навіть вагітною.
Запропонувала. Буде хлопчик — Максим. Дівчинка — Лариса (Леся). На честь того, без кого не було б їхньої родини, і його першого кохання.
Близькість з вагітністю не припинилася. Вона хотіла. Всюди. Постійно. Коли не нудило.
Він спершу лякався, а потім зрозумів, без цього тільки гірше. Так і казала: вб'ю тебе, Симончику, якщо не здатний тут і зараз.
Зрозумів. Це її тримає. Щоб не з'їхати з глузду і подолати страх.
Разом вони йшли далі.
Ніби дві картонки на воді.
Вона боялася злиднів, він могили.
Балансують на межі. Але не тонуть.
ЕПІЛОГ. МОРОК
1 листопада 1918 р.
Київ, вул. Рейтарська, 37
Квартира М. Шаповала
Грубка ледве тепла.
Микита прийшов швидко, навіть пальто не зняв. Очі темні.
— Нема Симона в школі вже пару днів. Невідомо нічого. — кинув із порогу.
Оля застигла.
— Як знаєш?
— Є один… сказав. — пробубнів Шаповал.
Вона вп’ялася поглядом: який один?
Відмахнувся. Хтось із німців. Може коханець.
Повідомив і зник. На кухню.
Оля блідне. Сіла, як у воду.
— Господи…Не може бути.
На Микиті лиця нема. Симона могли вбити по-тихому. Це не гра. Дістав коньяк, хлюпнув.
Скло стукнуло.
— Це не німці, — тихо сказав Шаповал, дивлячись у темряву вікна. — Це він. Гетьман. Я його тоді бачив.. Мститься. Та йому молитися на Петлюру треба.
Оля схилилася над склянкою, торкнулася обідка губами.
Гіркота й вогонь у горлі.
А в грудях порожнеча.
> Д.ДОРОШЕНКО, Спогади:
Гетьман обдумував випустити С.Петлюру і відправити закордон “чтоб не усложнял ситуацию”.
П. Скоропадського дратувала українська мова С.П., яку він називав “галичанской”, “неприемлимой для местных малоросов”.
[*Гетьман укр. не говорив навіть в перші роки еміграції.]
> ПРИМІТКА. С.Петлюра міг говорити обома варіантами тодішньої укр.мови, наддніпр. і т.зв.галицькою. Легко перемикався. Змішував, адаптував до ситуації і співрозмовника.
## #33. Євген
ПРОЛОГ. ТИ НАСТУПНИЙ
28 лютого 1918 р.
Ірпінь (бої за звільнення Києва)
Вагон гойдався на стиках.
Товарний. Холодний. Дерев'яний.
Під ними кілька шинелей, притрушені тирсою. Щоб тепліше.
Запах заліза мішався з потом і горілкою.
Повітря вогке, весняне.
Сіно всюди: і перина, і килим, і ковдра.
Євген і Симон сиділи спинами до дерев'яної стіни зі шпариною. Дві пари високих чобіт плямою. Задувало.
Кутатися. І грітися зсередини.
Фляга ходила, як трофей.
Відблиски блимали в руках. Євген пив, кривився, витирав губи рукавом.
Симон ковтав повільно, як ліки. Піднімав руку, виринали багрові чотки. Чорнів оніксовий хрестик.
— Я входжу в Київ, — Євген захлинався щастям. — Ми повбивали москалів, Симоне. Київ наш!
— Завжди наш, — уточнив той.
Євген сміявся, але в очах стояла втома.
З даху сипала тирса, в кутку шурхнула миша.
Постукувало, колеса грали якусь свою мелодію..
Симон посунувся ближче.
Сів боком до стіни.
Випростав ноги під коліна Євгенові,
торкнувся чоботом його штанини.