— Тепліше буде, — сказав буденно.
— Від тебе смердить горілкою. — пробурмотів Євген.
— Honor et gloria. (лат. честю і славою), — видав Симон.
Вони засміялися.
Фляга знову пішла по колу.
Запала тиша.
Євген трохи хитався, погляд плив.
Симон глянув збоку, нахилився ближче.
— Євгене. Ти наступний.
Євген не второпав.
— Куди?
Симон тихіше:
— Просто запам’ятай. Ти. Наступний.
Як до дитя, що має запам’ятати молитву. Без пафосу.
Євген кивнув.
Горілка била жаром. Вагон підстрибнув. Євген втратив рівновагу і впав вбік. На руки Симону.
Той втримав.
Одною рукою тримав, іншу витяг.
— Жовніре, в тебе ключі від майбутнього.
Євген зітхнув.
Симон перебирав його волосся.
Пасмо за пасмом.
Як малому перед сном.
Китичка від чоток лоскотала Євгенові щоку.
— Tu es frater meus (лат. ти мій брат). — сказав Симон. — Меншенький. З вусами. В стрілецькій формі.
Євген видихнув і заснув.
Колеса стукали, вагон дихав.
Сіно йшло хвилями, як море.
I. ЄВГЕН
Стрілецтво, осінь 1918 р.
I-I. КОМЕНДАНТ
Вересень-жовтень 1918р
Біла Церква
Бараки поряд Горбатого мосту (р-н Вокзалу)
Нарешті місце. Своє.
Цілий табір. Дах, кухня, шпиталь.
Їх виперли за Київ. Щоб не псували настрій Ясновельможному. Та і слухати їхню галицьку говірку російським вухам було нестерпно.
Київ наповнила бігла російська офіцерня. А українці мали посунутися.
В Білу Церкву.
Але краще, ніж нічого.
Вранці туман.
Бараки біля Горбатого мосту.
Тягло димом і підпаленим хлібом.
Євген ходив між рядів. Його впізнавали, салютували. Він головний. Всі це знали.
Перші тижні були пеклом. Бракувало всього: зброї, чобіт, бинтів, казанів, матрасів.
Кожен багнет доводилось вибивати.
Кожен мішок борошна випрошувати.
Євген їздив на Київ через день. Принижувався.
Військовий міністр, ад’ютанти, секретарі, довідки, печатки.
Приходьте завтра.
Раз навіть арештували. Запилений, шрам на щоці. Подумали, терорист.
Три години в камері.
Вибачились.
Запитали, чого хоче.
— Багнетів. Для своїх.
Дали.
Минали дні.
Шоста ранку: рання сурма.
А далі:
Вправи одинцем. Руханки.
Вправи в чоті. Чищення зброї.
Вечірні співи, бібліотека з книжками, сам збирав.
По вечорах політичні дискусії.
Армія набувала форми.
У жовтні приїхали німці. Генерал Лігнау. Інспекція.
Євген стояв поруч. Німці щось нотували, дивились. Наприкінці генерал коротко кивнув:
— Дисципліна як у пруссів.
Найвища похвала.
******
Легалізація стрільців була дивом.
Все прокручено однією людиною, яка зараз сиділа за ґратами.
Без статті. Без нічого. Щоб не мусолив гетьману очі. Навіть не знайшли, що набрехати.
Донцов не відав би про стрільців, якби тої липневої ночі Симон не звів їх в Телеграфній Аґенції.
Але через цю нічну зустріч, Євген тепер ЗНАВ. І це випікало його зсередини. Намагався абстрагуватися, та мозок вперто вів його до цих думок.
Ну чому.
Чому єдина в Києві людина. Яку він поважав. Любив. За ким йшов у вогонь, виявилася змішаною в блуді.
Це буває.
Євген і серед своїх бачив. Не сліпий. Але то інше. Тишком-нишком.
В ліжку.
Жити разом навіщо?
Затіявся з якимось Славінським.
Вони б ще корову на двох завели. Село без церкви.
Невже не розумів. Вилізе боком.
Даремна сміливість.
Дурень.
Десять років в шлюбі з жінкою, а дорікають тим, що було і загуло.
Проте. Євгена тягло, як і до того.
Симона бракувало повсякчас.
Такого він ніколи не бачив. А передивився в касарнях. Плечі як у бійця, стан тонкий, як у дівки. Чисто поголене лице.
Очі змінюють колір іноді, мова подвійна.
Жонглює, як хоче.
Як то можливо. Гетьман досі українську не може. А Симон може і по-своєму, і по-нашому.
А то взагалі переходить на німецьку, французьку, польську. А оця його латина дурна. Спершу Євген думав, що це він хвалиться так. Але ні. Це щоб ніхто не зрозумів.
Винниченко всім каже: Петлюра недовчений. Євген мало де бачив, щоб кожну вільну хвилину людина тягала книги, як Симон. Він знав напам'ять книги Франка. Читав Шекспіра в оригіналі. Проковтнув всі німецькі військові підручники.
А ще. Губи. Занадто повні, щоб не дивитись.
Пальці. Тонкі. На зброї. В крові.
Як тоді, на Арсеналі. На манжеті, на долоні багрові бризки.
Витер і пішов далі.
А тепер це тіло в тюрмі.
За нього.
Євген зрозумів.
Піде за ним куди треба.
Хай тільки вийде.
I-II. ТАЄМНА НАРАДА
30 жовтня 1918 р.
Харків
Готель “Метрополь” пл. Миколаївська (зараз Майдан Конституції)
Будівля не збереглася
Ранок. Годин 7. Темно. Номер. Духота. Лампа в кутку на тумбі. Євген голий на ліжку. Ковдра зібгалася, не прикриває. Волосся скуйовджене.