Він зробив паузу, пройшовся очами по Симону.
— Михайло Сергійович, до речі, саме тебе вихваляв. Казав: зібраний, розумний, люди слухаються. Ну що ж, виходить, я знайшов, кого шукав. Нарешті.
Симон відчував внутрішній хрускіт, наче ламалася стара шкаралупа. Але зовні нічого не видало його хвилювання. Пауза.
Ковток повітря. Показав задумливість.
— А які будуть обов’язки? — тихо спитав він, наче ще не розумів масштабу.
Харлампійович розвів руками:
— Ну дивись. Перша щоденна газета українською мовою. Ти розумієш, який це тиск з усіх боків. Аврали. Дахом можна поїхати. І ніхто не береться.
Тут він сповільнився.
— Керувати. Будеш зверху всіх. Відповідати за кожного. Від матеріалів до пошуку прибиральниці. А хлопчик мій хай пише.
Мова. Українська.
Його пункт перший.
— Розраховуйте на мене, — спокійно відповів Симон, дивлячись на кавовий осад в чашці.
Маска спокою втрималася.
Не сповзла. Симоне, ти молодець.
II. ОЛЯ
— Як там він, Володя? — кинув Харлампійович, ніби мимохідь, але в голосі бриніло напруження.
Симон спокійно відповів:
— У Львові. Працює.
До кімнати увійшла дівчинка. Собачка зірвався і майнув до дверей.
Тонка, як вербова лозинка, з вузькими плечима і майже невидимими грудьми під світлою сукнею. Біляве волосся спадало на худі плечі. Виглядала на років чотирнадцять.
— Це моя Оля, — з гордістю сказав Харлампійович.
Вона мовчки сіла йому на коліна, наче до батька. Він машинально гладив її волосся.
Симон уважно стежив. Його погляд ковзнув по тонких рисах дівчинки, по вузеньких стегнах, що майже не обрисовували сукню.
Дитя. Беззахисне.
Приречене.
Київ. Столиця. Меценат.
І те саме.
— Хто вона вам? — запитав він нарешті, стримуючи голос.
— Племінниця моєї дружини, — хазяйськи пояснив Харлампійович. Сьорбнув.
— Сиротка. Взяли на виховання. Врятували дитя.
Симон нічого не відповів. Уважніше придивився. Господар навіть не маскувався.
— Це нормально, — додав Харлампійович, перехопивши його погляд. — Не хлопчик же.
Він сьорбнув каву:
— Вона сама мені зізналася в коханні. Два роки тому.
Симон опустив погляд на свою вільну руку в чорній рукавичці. Згадалася лорнетка... і те, що було в ложі.
Вони пили каву в мовчанці.
Але Харлампійовича гризло хвилювання:
— Володя… Він так сильно страждає?
— Страждає, — сказав Симон тихо. — Неймовірно.
І всередині посміхнувся.
Міг би багато розповісти про причину і прояви цих страждань. А головне, хто причина цих пекельних мук генія.
— Кажуть, — Харлампійович нахилився ближче, стишившись — що він спить з усіма, кого схоче?
Дівчинка на колінах Харлампійовича сіпнулася. Зістрибнула і вийшла. Було видно кілька розстібнутих гачків на спинці.
Симон це помітив.
Все зрозумів.
Але.
Своє ближче.
Посада.
Все його життя.
Він так довго йшов до цього.
Володя… всіх, кого хоче?
Ледве стримав внутрішній сміх:
— Брехня!
— Бідний мій хлопчик! — розхвилювався Харлампійович. Раптом по обличчю пройшла тінь.
— О Боже. Невже. Ця страшна хвороба. Він же за кожною. За кожною.
Симон ледве тримався.
Захитав головою.
Не в інфекції біда генія.
Мило посміхнувся.
Володя якби сам знав, чого його дупа страждає.
— Я дам йому ще грошей, тільки щоб не писав російською, — похмуро сказав Харлампійович.
— Він готує першу п'єсу, — додав Симон.
— Про пристрасті? — обнадіявся Харлампійович.
— Про соціялізм і клясову боротьбу, — м'яко відповів Симон.
Володя-Володя. Справжнє той сам собі боїться озвучити.
На прощання Харлампійович взяв Симона за руку:
— Я тобі довіряю. Ти з ним одного віку. Наче ж дружите. Хочу знати, що в нього все добре.
Симон кивнув.
Можете не сумніватися. Володині яйця в цих руках. Під контролем.
Оля сиділа за дверима кімнати. І одразу по виходу Симона, зайшла до господаря.
III. ВИЙТИ
Симон покинув маєток.
Отримав те, чого прагнув.
Майже п'ять років.
Київ навколо нього був теплий і сирий після дощу. Тягло торішнім листям і підгнилими каштанами.
Посада в кишені.
Ти це зробив.
Все, як ти хотів.
Але чого тоді болить.
Розкіш. Золото.
Екіпажі. Порцеляна. Дорога кава. Розтібнуті гачки. Зім'ята дитяча сукенка.
Дорога вивертала до старого кутку Паньківщини, а далі повторювала хід річки.
Ямська.
Квартал червоних ліхтарів.
Зараз відсвяткує.
Матиме, кого забажає.
А не кого треба.
Гроші є.
Але сьогодні щось сталося.
Як ти тепер?
Будеш відвертатися?
Тут багато таких, як Оля: тонких гілочок. Навіть ще до першої крові.
Не прикидайся.