“Відродимо Велику Імперію” — заявив гетьманів партнер. Антон Денікін. І взяв черговий транш грошей від українців (яких “не существует”(с))
Євген повертався з кабінету, мов облитий брудом.
Гетьман не знімав рукавичок, коли тис руку.
I-V. ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН. ВІДЛУННЯ
6 листопада 1918 р.
Київ, Резиденція Гетьмана
Біла Церква, дислокація Січових Стрільців.
Голова тріщала. Тиждень нічого по Симону.
А тут ще новини з рідного краю. У Львові вже своє, поляки наступають.
Євген ішов до Гетьмана. Хотів бачити, чути, хоч щось з’ясувати.
Глухо. Секретар заявив: “Його Ясновельможність зараз зайняті”.
Все. Порожнеча.
Вийшов. Просто в коридорі наткнувся на елегантного стрункого чоловіка в графітовому костюмі й капелюсі. З тростиною.
Той зупинився, нахилив голову:
— Перепрошую, пане, ви Євген Коновалець?
— Так. Я вас знаю?
Чоловік сумно посміхнувся.
— Знати — ні. Але чули. Максим Славінський. Дипломат, посол і перекладач. Але два тижні вже міністр праці.
Євген застиг.
— То це ви?..
Славінський примружився. Зрозумів реакцію.
— Так. Я.
І додав зовсім тихо:
— Він живий. Лук’янівська тюрма. Тримали, як пса. Але вже краще.
Він любить тебе. Пам’ятає. Тримайся. Гетьман дубовий. Не розраховуй. Іде до москалів.
Євген дивився й не знав, що сказати.
Десять років цей чоловік не з Симоном, а проте не зрадив.
Тоді Євген зрозумів, чого отаман міг бути з ним. Це було дивне відчуття.
Гетьман не прийняв і вдруге.
Євген вийшов в ресторацію. Там свої, галичани. Делегація.
Вийшли від Гетьмана.
Отримали зброю і гроші для ЗУНР.
Доктор Назарук, і адвокат Микола Шухевич. Знайомі.
Всі у ресторані говорили одне: “Львів горить. Вертайтеся”.
Євген слухав, не втручався. Серце боліло за рідну Галичину.
Зашків. Батьківська хата.
Знав Шухевичів, поважна родина.
Але.
Згадав той самий вагон з сіном. І тонкі пальці в своєму волоссі.
Парад і Золоту Софію.
Потім коротко:
— Я з Симоном.
Але по старшинах — вирішимо на раді.
Втретє до Гетьмана.
Той вмів принизити ні за що.
Тепер таки пустили.
Вислухав і нічого. Відмовив у зміні дислокації.
“Ваше перемещение необоснованно. Оставайтесь в Белой Церкви”.
На виході Євген знову зустрів Славінського. У міністрів була нарада.
Той коротко кивнув:
— Я все бачу. Передам йому, що ти тримаєшся.
******
У ніч проти 7 листопада в Білій Церкві відбулася Стрілецька Рада.
Були галичани, просили допомоги для ЗУНР.
Більшість відмовилися. Всі стали за Симона.
> ПРИМІТКА. З жовтня Габсбурзька імперія вмирала. Владу взяли українці. У Львові створено
Українську Національну Раду. Проголошено національну державу ЗУНР, якій оголосила війну Польща.
6.11.1918р. було опубліковано звернення до всіх галичан на Наддніпрянщині: “Вертайтеся, захищайте ЗУНР!”
Біла офіцерня була в захваті. Їхня мрія, щоб галичани очистили Київ від себе і не заважали союзу з росією.
> КОНОВАЛЕЦЬ Є. “Причинки”:
Коли я був там [в резиденції], Гетьман закликав Рогозу [мін. війська], міністра закорд. справ Палтова та міністра праці Славінського. Радилися, як допомогти Галичині. І вислати з України Стрільців.
II. ПАДІННЯ (СИМОН)
Москва, 1911–1914
Олі 26-28
Симону 32-34
II-I. ЛЕСЯ
1911-1912 р.
Її звали Лариса. Леся. Більська.
Нема документів. Нема шлюбу. Нема прізвища. Я — батько без дитини.
Сам її прийняв. Допишу собі ще одну професію: акушер-аматор. Одразу після актора. Все обійшлося. Дитя народилося здорове.
А я після того працював ще більше. На двох роботах. Заробляв.
Гроші, що ми відкладали роками, танули швидше, ніж лід на долоні.
Оля годувала грудьми, і я любив дивитись. Як свідок чуда.
Це було, наче побачення з Богом, тільки без храму.
Жили бідно.
Я ходив голодний, схуд.
Вона жила в режимі: спати, годувати, прати пелюшки. Усе в цих мокрих ганчірках.
Вночі Леся пищала, а Оля плакала. Я не знав, куди себе подіти.
Носив малу на руках. Допомагало не завжди. Вічно хотів спати.
Ми чекали, коли Лесі буде пів року: віддати в ясла, щоб Оля знову працювала.
Так і сталося.
А на роботі її діставали питаннями. Про чоловіка, про дитину.
— И как же это… не расписаны?
Вона всміхалася — так, як тільки вона вміла: коли не хотіла брехати, але й правду не могла сказати.
А я щоразу вчив нові шляхетські прокльони. Потім ми мирилися в ліжку. Все було. Просто з дитиною все не так.
Мені треба видати антологію польських матюків на всі випадки життя.
II-II. РОБОТА БЕЗ ГОНОРАРУ
1912-1913 р.
По буднях ми обоє працювали. Я до ночі.