Оля як всі. Ввечері забирала Лесю з ясел. Вела додому.
По вихідних, Олюньця йшла репетиторкою. А я сидів з малою.
Леся спала, а я за столом. Крутив у руках її пляшечку. Маленька, прозоре шкло в квіточках з гумовою соскою, подарунок від Максима.
Пляшечки, візочок, іграшки — все від нього. Збирав по всій Європі. Гарне.
Єдина дитина з усього нашого кола. Більше ні в кого не родилося.
Максим коли дізнався, що її звати Леся, все зрозумів. Вона стала його улюбленицею. З кожного приїзду іграшок і маленьких суконь ставало все більше.
До речі, тій самій Лесі-Ларисі, Максим теж нашептав. Про нашу. Каже, сміялася довго.
А мене поглинула політика.
Наздогнала на кухні з пелюшками і пригорклою кашею.
Готувати я не вмію.
У день пологів я писав Грушевському: просив грошей на українське видання.
Він дав.
І ще підключив усіх, кого знав.
Максим теж збирав.
Кошти знайшлися.
Єдине видання про Україну. На всю Імперію. Я керував. Робив все.
Тоді я зрозумів: не втечу.
Ні жінка, ні дитина не сховають.
Я можу писати так, що люди віддають останнє.
І виступати теж можу. Акторство згодилося.
А за себе просити не вмію.
Працював задарма.
Коли почав — вже не міг кинути.
Так мої трирічні “канікули від України” скінчилися.
II-III. ПОЗА ПЛАНОМ
Кінець 1913 р.
Спершу здалося, що просто втома.
Оля блідла, спала сидячи, їсти не хотіла.
Леся вже ходила.
Ми думали, що це зима, холод, втома. Ні. Знову дитина.
Несподівано.
Не за планом.
Я було не повірив.
Я ж був обережний.
Виходив. Жодного разу не схибив.
Вона мовчала.
І я теж.
Бо що ще сказати, коли вже сталося. Я не Володя. Ніяких абортів.
Думав: ну і що. Може, то знак.
Може, тепер син.
Досвід вже є, руки пам’ятають.
Жартував, що тепер я акушер із практикою. Тільки вже без ілюзій.
Бог, видно, хоче, щоб я учився приймати і дітей, і покарання.
II-IV. ЩО ТАМ
Березень 1914 р.
На боці з нею завжди було найкраще.
Вона притискалась, дихала рівно, тіло тепле, знайоме, кругле. Шкіра оксамитова, гладенька.
Оля спокійна.
Вона завжди пахне своїм суничним милом. Брокар чи якось так.
Цілую її.
Наче хочу з'їсти. Така смачна. Тепла.
Коли вже вагітна — то чого боятися.
Я завжди жартував, кладучи руку на живіт:
— Ти не проти, малий?
І вона сміялась, вивертала шию, шепотіла щось ніжне своєю польською.
Іноді називала мене Głupek (поль. дурком).
Я не ображався.
Брав її за груди. Вони стали більші. Це було помітно. Руки в мене малі, не вміщали.
Я вже мостився до неї. Але щось не то.
Обійняв. Взяв груди. Але там де раніше не влізало в долоню, зараз в два рази менше.
Живіт торкнув — глухо.
Рука завмерла.
Чекав звичного поштовху. Зсередини.
Нічого.
Тиша.
— Коли ти його востаннє відчувала? — спитав Олю.
Вона спершу мовчала. Потім нерішуче:
— Не знаю… може, з тиждень.
Я сів. Вона вже знала.
Ми обоє знали.
Тіло ще дихало життям, а всередині — вже ні.
II-V. ШПИТАЛЬ
Мене не пустили.
“Ожидайте за дверями”, — сказали.
Я міг би розвалити ті двері плечем, але стояв. Руками в стіну, чолом у холодне скло.
Зсередини жодного крику. Тільки голос лікаря: рівний, байдужий, мов читає звіт.
Я чув, як він сказав:
— Будем вызывать роды. Ребенок уже мертв.
І все.
Я стояв і думав лише одне: Леся вдома, у сусідки. Головне, щоб вона не плакала, де мама.
А Оля всередині кричала. Я це чув навіть крізь стіну, хоча крім мене, здається, більше ніхто.
Мене впустили аж через годину відтоді, як вийшло дитя.
У коридорі смерділо хлоркою і спиртом.
На підлозі сліди, темні кола, ніби хтось розливав життя відрами.
Оля лежала, але то вже не вона.
Без обличчя.
Порожня оболонка, де ще вчора було все.
Я стояв і не міг навіть узяти за руку.
Лікар підійшов, витер лоба й сказав спокійно, як про погоду:
— Пацан.
Хотів ударити. Не його — світ.
Але не вийшло.
Я тільки кивнув.
Краще б я не знав.
> ПРИМІТКА. Пологи стимулювали примітивними методами. Жінка проходила повноцінні перейми і потуги, знаючи, що дитини не буде.
II-VI. ПАДІННЯ
Я сидів просто під дверима.
Чекав.
Навіть не пам’ятаю, як опинився там.
На підлозі, спиною до холодної стіни.
Повз мене проходили люди — лікарі, сестри, відвідувачі.
Я порожнє місце. Пляма на шпалерах.
Почув:
“Вы мешаете доктору, уйдите”.
І все.
Ніхто не спитав, хто я, навіщо тут, чому тримаюся за голову, чому не встаю.
Олю повезли в іншу палату. Мені не дозволено.
Татам без дітей місце не передбачено.
Ми ж маємо бути щасливі. Як Володя.
Позбулися непотребу.