Десять хвилин? Більше? Не знаю.
Не допомагає.
Стає ще гірше.
******
Мряка гусне, що кисіль.
Дрібний дощ шипить по блясі даху.
З рота пар. Пальці зводить. Гудок десь далеко, відлуння в залізі.
Колії вузлами.
Нутро левіафана. Тхне горілкою.
Тут збираються такі, як я. Без імен. Без облич.
Світло. Дзеркалить в калюжах.
Відчинені двері іржавого вагона.
Хробаки двоногі. Пляшка по колу, регіт.
За вагоном стогони.
Я все чую.
Я все знаю.
Зараз хтось знайдеться і на мій свербіж.
Мастило, пар, дим.
Рейки блищать.
Дощ ріже лице.
Тінь ступає ближче.
******
Обходжу вагон з іншого боку. Там ще одна залізна рухлядь.
Вузький прохід між ними.
Якісь труби.
Залізяччя з дірками замість вікон.
Ліхтар просвічує вагони навскрізь.
А дощ змиває залишки сорому.
Двоє вже тут.
Скоро завершать.
Тиша.
Пар.
Потім — кроки.
Тінь підходить.
— Сколько дашь? — тихо.
Вивертаю кишеню. Монети блищать у плямі ліхтаря.
Він киває. Притримує капелюха, щоб не злетів. Мабуть, крадений.
Спираюся на іржаву стіну. Пальто буде геть брудне.
Піднімаю комір.
Розстібаю пояс.
Дощ ріже лице, з носа здіймається тепла пара.
Він опускається навколішки.
Робить. Як заплачено, ротом.
Хлюпіт води й дихання.
Дивлюся вгору.
Нитки дощу.
Хай вода хльостає.
Щоб текло всюди — в ніс, в очі, під сорочку.
Швидше.
Не планував.
Він піднявся. Розвернувся.
А мене вже нічого не спинило.
Свербіж треба було вгамувати будь-як.
Не тримав себе.
Увійшов. Все плило.
Чи від дощу.
Чи від болю зсередини.
Відчуття зібралися в одну точку.
Пульсувало.
Вийшло. Нарешті.
Сіпнуло кілька разів.
Ненавидів себе. Його.
Цей день.
Це місто.
Весь світ.
Тінь відходить.
Знімає капелюха.
Чухає голову.
Ліхтар підсвічує біляві пасма.
Окуляри.
Щезає в мороці.
Мене ріже ножем.
Це ж я.
Сам.
Колись дуже давно.
Починає боліти голова.
Більше нема.
Скінчилося.
Відмучив цей день.
******
Гамір.
Їздить колесами по вухах.
Зала очікування. Височенна стеля. Запотілі вікна. Бронзові люстри.
Світало. Червоне коло вилізало на небо.
В роті гіркота.
Купив кислий чай в стакані.
Цукор перемішати не зміг. Трусився від кожного стуку ложки об шкло.
Прибували люди. Сонні, закохані, сім’ї з дітьми, валізи на ременях.
Посміхалися, цілували одне одного, обіймалися.
Я заплющив очі.
В кожній жінці бачив Олю.
І малого, якого немає і не буде.
На підлозі занесені з вулиці калюжі, паровоз верещав за вітражною стіною.
Я сидів, мокрий.
Огидний.
Вони всі живі.
А я просто між ними.
Без квитка.
Без напрямку.
Без нашого сина.
> ПРИМІТКА. Бром в Рос. імп. давали семінаристам для пригніч. лібідо.
Сьогодні бром асоційов. з хім. кастрацією.
Свербіж є пошир. побічн. реакцією на бром у людей зі світл. чутл. шкірою.
В. Винниченко відомий фразою: “історію України неможливо читати без брому”.
> ПРИМІТКА 2. Чоловіча проституція в Рос. імп. юридично не існувала. Тих, хто надавав послуги транзакційного сексу, арештовували по статті “крадіжка”.
Вокзали були популярними місцями даних послуг.
II-IX. ПІСЛЯ
Вернувся, зайшов, у передпокої спала Леся. Просто на солом'яній доріжці.
В курточці.
В черевичках.
Коси, зав'язані Олею, розплелися.
Максимова французька лялька під пахвою.
Сусідка, видно, відправила: набридла їй чужа дитина.
Стояв, дивився, боявся дихнути.
Мала спала голодна.
А я не мав, чим нагодувати.
******
За тиждень Оля була вдома.
Схудла.
За півтора місяці все зажило. Я чекав.
Ми мовчали. Страждали по-своєму. А потім почали знову спати разом.
Оля мене захотіла.
Я не існую без неї.
Кохав її так, як умів. Брав ніжно.
Тримав, як скарб.
Хотів, щоб їй було добре.
Після неї лежав і дивився в стелю до ранку. Може, в нас ще буде шанс.
Син.
А далі почалося.
Спочатку болі. Потім температура.
Жіночий лікар.
Запалення придатків.
— Детей больше не будет, — сказав.
— Может, нервы. Или инфекция.
Я знав.
Не нерви.
Це я.
Моя вина.
За ті хвилини. Що я хотів забутися.
Оля втратила цикл.
Назавжди.
Через мене.
> ПРИМІТКА. Діагнози і втрата репродуктивної функції О.Петлюри дійсні. Після 1914 р. вона все життя лікувала “жіночі” хвороби невизначеної етіології.
ЕПІЛОГ
4 листопада 1918 р.
Київ, Лук’янівська в'язниця
вул. Дегтярівська, 13
Два дні до зустрічі Максима і Євгена.
Ключ провертається двічі в іржавому замку. Метал рипить, ніби живий.