Міхновський сидів за столом, розвалився. Трохи втомлений, широкий в плечах, в розстібнутому піджаку. Чуб трохи змоклий, потрапив під сніг.
На колінах дівчина, білява, із бордовими стрічками в косах. В відвертій сукні з розпоротими швами з боків, які виставляють стегна і панчохи.
Двері відчинилися. Микола підвів свої світлі очі. Глянув поверх дівчини. Поцілував складочку декольте.
— Піди, Маня, вдихни на повні груди, — буркнув, між вуса. Махнув рукою в напрямку виходу. Вона підскочила й зникла.
До столу підійшов стрункий чоловік. Трохи старший з Миколу. Вуса. Костюм. Тростина. Зняв пальто і капелюха. Струсив сніг.
— Миколо, ти, я бачу, плекаєш українську мову в Пітері, не покладаючи рук, — усміхнувся чоловік.
— Це моя місія, — всміхнувся Микола і налив повні чарки. Вказав на стільця навпроти. — Сідай, Максиме.
Випили мовчки. Зала гомоніла, в когось впав бокал і розлетівся по підлозі, але між ними повітря просякнуте справою.
— Час прийшов, — сказав Микола.
— Вже?
— Ага. Він готовий. — запевнив Микола і підморгнув правим оком.
Максим підняв брову.
— Я ж його навіть не бачив.
— Я тебе прошу! Було б на що дивитися. Миша в окулярах. Повернеться скоро з Кубані. В свою Полтаву. Там і підхопиш. Не мені ж тебе вчити, як це робиться.
— А що він забув на тій Кубані? Миколо, ти при тямі? Як ти це допустив? Ризик! Це ж скільки часу в пісок! — розізлився Максим.
Микола зробив серйозний вигляд:
— Так вийшло. Злапали його жандарми якраз за роботою … А на Кубані… В школі викладав. Діточок вчив. Розумному. Доброму. Вічному. Статті писав…Ще…пісні українські записував на фонограф. Нестримна тяга до знань.
На словах про діточок і вічне Микола змахнув уявну сльозу. Картинно потягся за серветкою.
Максим подивився уважно:
— Дуже пізнавально. І смішно. А серйозно?
Микола стишився:
— З Кошицем музикою займався. Ну про Лисенка і Русову ти знаєш.
Вже щось. Погодься… Того професора, Щербину кажись…, який місію пісенну веде, ….ееееммм… обробив!
Яке гарне слово!
Так…, що … той його відпускати не хоче, прикипів до хлопця, поселив у себе… Одна біда. Дурне… крутить романи зі студенточками.
(Пауза).
— Забирай це щастя. До себе. Щоб став людиною.
Максим придивився:
— Скільки у мене часу?
— Спробуй не розтягувати задоволення.
(Микола посміхнувся).
— За рік впораєтесь. Пити не давай. Баб коло нього пильнуй, чуєш? Краще щоб без них. Він як тільки жінку візьме. Наступного дня вже маститься жити разом, дурило.
Максим повів плечем.
— Ти, бачу, досвідчений наставник.
— Не язви. Я шість років його вів. В партію взяв. І не він сам один у мене. Микиту вести треба. Зараз вже твоя парафія.
(Пауза. Максим крутить цигарку між пальців.)
— Ти певен, що я впораюся?
— Ха, — усміхається Микола. — Так я більше нікого не знаю. З такими талантами, як у тебе. Тільки не прилипни. Воно таке… на вигляд ніяке.. Але як залізе в голову. Потім не витрусиш. А ти ж м'який.
Максим хмикає.
— Не твоє діло. І взагалі, я чотири роки як одружений.
Микола сміється, грубо, голосно:
— Іди Лесі-Ларисі розкажи, як саме ти одружений. Вона оцінить. Мені можеш не брехати.
(П’ють.)
— А що він уже вміє? — питає Максим.
Микола знову став серйозним.
— Усе наполовину. Пише гарно і грамотно, але не ясно про що. Виступає трохи, але натовп не бере. Можна засунути кимось в редакції. Але не головним поки.
— А той, другий?— запитав Максим.
— Володя. Той пише типу прозу. До Чикаленка в прийми пішов. Як син. Має фізичні дані. Особливо в штанях.
(На цьому місці Микола видихнув. Склянки підстрибнули.)
— Не знаю, чи використовує своє добро з розумом. З нашим переписуються. Це ти знаєш. Вже час їх зводити. Вживу. Хай наш малий тренується. В хвіст і в гриву!
— Микола зареготав, аж люди почали обертатися.
— Як звуть? — кидає Максим.
— Симон.
Максим посміхається криво:
— Дурне ім’я.
Микола сміється, наливає знов:
— От і я кажу. Але в'їдається в мозок.
Випивають ще по одній. За вікном валить лапатий сніг, в залі заводять:
Боже, Царя храни!
Сильный, державный,
Царствуй на славу,
На славу нам!
Микола бурмоче:
— Вже без царя і напитися не дають. Досить… бачу ти вже собі уявляєш виховний процес…
Нахиляється ближче. Дає Максиму щелбана по лобі.
— Це щоб ти бува не забув, — Микола нахиляється ближче. — Заради чого все це.
Максим кивнув.
Стиснув в руці фотокартку з русявим хлопцем в окулярах.
Мовчанка.
> ПРИМІТКА. С. Петлюра, 1903 р.: "Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня!".