Папір прийшов уранці. З печаткою й підписом.
“Петлюра С.В. підлягає звільненню. Родині дозволено зустрічати”.
Вона перечитала двічі, не повіривши.
Потім зібрала торбу — теплі речі, білизну, хліб з ковбасою. Банку з гарячим чаєм закутала в шарф.
Ту саму торбу, з якою вже двічі їздила на Лук’янівку.
Першого разу він навіть не розплющив очей. Другого — сидів, блідий, слабкий, але усміхнувся. Пив чай.
Вона тоді сказала: “Скоро вже, Симончику. От побачиш.” Нічого не відповів.
Нині мала бути третя поїздка. Забирати додому. Не могла повірити, як пережила тиждень невідомості. Думала, вже вдовиця.
Трамвай ішов довго.
Дзеленчав, виносив душу.
Кілька кілометрів Олюньці здалися нескінченністю.
Київ дихав кригою і мовчав.
А на Лук'янівському ринку люди гомоніли.
Про війну, що скінчилася, і ту, що буде.
Про злуку з росією.
Про те, чи варто скупляти сіль і сірники.
На прохідній її зустріли сухо.
Вартовий покликав начальника. Той прийшов не одразу, розстебнутий, байдужий.
Поглянув на папір, тоді на неї.
— Его тут нет, — сказав коротко.
— Забрали на машине. Может, во дворец. Я-то почем знаю.
Більше нічого не пояснили.
Торбу не прийняли. Лишити не дозволили.
Оля вийшла за ворота.
Стояла, поки не змерзла.
Далі пішла на зупинку — з тою самою торбою, з чаєм і Симоновою теплою шапкою.
А потім засміялася. Вчора з гульок додому вернувся рудий хвіст, Марек. Подертий, але задоволений. Значить, і Симон буде вдома.
Проїхала свою зупинку. Вийшла з трамваю на Бессарабці. Віддала торбу злидарям. Вирішила поїхати в палац. Чекати на чоловіка там, у приймальні.
IV. ЗА СПИНОЮ
Середина вересня - до 12.11.1918 р.
Він давно зрозумів, що нейтральної позиції більше не існує.
Або росія, біла або червона.
Або Польща, але вона під питанням. Хитається.
І кожен вибір смердить. Зрадою своїх.
Гетьман тягнув до білих,
до тієї самої царської росії, від якої всі тікали, як від чорта.
Симон сидів. Армія без голови.
Стрільці тиняються. Болбочан його зневажає. Шаповал… той тільки й чекає свого Васильовича [*Симона]. І до Міхновського ще дихає. Таке.
Володя почувався голим. Залишився тим, хто має вирішувати. За всіх. Йому це не подобалося. Він не Симон.
Коли він очолив Український Національний Союз, це виглядало природно. Ніхто не вмів говорити так, як він. Формулював чітко. Голосно. Як і має робити опозиція.
Та всі відчули: з його приходом
центр зник. Країну хитнуло вліво.
Він не вірив у Гетьмана.
Але й не мав ілюзій щодо себе.
Ще трохи — і вся ця “Українська “ Держава впаде, якщо не спертися на когось сильнішого.
Німці і австрійці розбіглись.
Антанта не бачить Україну, лише Польщу.
Червоні — єдині, хто має важелі. Володя завжди відчував силу нутром.
Вони організовані. Жорсткі. Свої по крові ідеї. Не за Білу гвардію.
Почалися перемовини. Раковський і Мануїльський, делегати з мирних комісій, але кожен у Києві знав, навіщо вони насправді.
Розмова була коротка:
— Ви хочете скинути Гетьмана?
— Хочу врятувати державу.
— Тоді ми підтримаємо.
Пообіцяли визнати лад, який встановить нова влада. Республіканська.
Не втручатись.
Не сунути військом.
Допомогти відволікти гетьманців.
Володя кивнув.
Це звучало чесно.
Вперше за довгий час він відчув, що не говорить у порожнечу.
УНС не в курсі.
Усе трималось на кількох людях.
Він розумів ризики, але іншого шляху не було.
Варіантів не існувало взагалі. Або Денікін, або ці.
Володя певен: Шаповал все знав.
Від цього покидька не сховаєшся.
Він бачив документи, чув розмови.
Не зупинив. Не заперечив.
Просто мовчав.
Володя тлумачив цю мовчанку:
Шаповал не ворог.
Просто акумулятор — тримає все,
що сказано і Симоном, і ним самим.
Витримає до моменту, коли треба буде діяти.
Якби Володя мав армію,
він не кликав би більшовиків.
Але він сам її розвалив. Взимку. Своїми руками. Коли виштовхав Петлюру з крісла міністра війни.
Бо…бо були причини…серйозні…
Тож. Володя мав лише слова.
А ними міста не візьмеш.
І в цій країні тепер слухали лише тих,
у кого є багнети.
V. ТРАНЗИТ
12 листопада 1918 р.
Палац Гетьмана, Київ, Печерськ
V-I. ДИСПОЗИЦІЯ
Кабінет був теплий, затягнутий тютюновим димом.
На столі — чорнильниця, друкарська машинка, купа паперів.
Гетьман стояв, як школяр біля дошки,
сперся на край столу, в руках — аркуш, з якого диктував. Мізинець гидливо відтопирений, тримає аркуш за кут:
— “Заключенного С. Петлюру освобождено из-под стражи под слово чести, что он не посмеет примыкать к сговору против Гетьмана…”