Голос рівний, але руки ледь помітно тремтять.
Секретар схилився над папером, поспіхом записував.
На червоному оксамитовому диванчику біля вікна Симон. Лежить. Вздовж.
У вересневій трохи пошарпаній чорній шкіряній куртці, зім’ятій сорочці. Чорні тонкі високі чоботи.
Привезли. Тільки-но з Лук'янівки.
Одна нога зігнута коліном догори, друга вільно бовтається, ритмічно гойдаючись в такт його думкам.
Рука на спинці дивана, інша тягне цигарку між тонких пальців.
Дим стелиться між ними, сідає на світлий кітель Гетьмана.
— “...а также будет делать все от него зависящее дабы сей сговор не имел места быть…”— дочитав з аркуша Скоропадський.
Тиша.
Симон провів тильним боком долоні по оксамитова спинці.
Повільно втягнув дим, видихнув угору. Повні вуста на мить завмерли на видиху.
Підняв голову, навіть не глянувши прямо:
— Ти сам хоч у це віриш?
Секретар здригнувся, чорнило капнуло на аркуш.
Гетьман глянув на нього спершу — довго, потім глухо кинув:
— Пошел вон.
Хлопець підвівся, метнувся до дверей, зачинив їх за собою.
Гетьман ще мить стояв, витер обличчя хустинкою.
У кімнаті лишилися двоє.
Впала тиша.
V-II. ОБСТРІЛ
Аркуш, із якого диктував Гетьман, ковзнув із руки.
Впав на підлогу, торкнувся килима.
Павло нахилився, ніби хотів підняти — але зупинився.
Долоня зависла в повітрі, нерішуча, як його влада.
Симон помітив це.
— Ну що, — тихо, — гнешся чи вигадуєш нову легенду?
Павло випрямився, нічого не відповів.
Аркуш лишився валятися під столом.
Петлюра не рухався тулубом.
Тільки бовтав ногою.
Диванчик під ним сором'язливо стогнав.
— Добре. Хай буде про слово честі…
Ти серйозно?
Після того, як відправив мене на тортури, як вшивого пса. Це твій аристократизм, генерале?
Павло сіпнувся.
— Петлюра, не тебе разевать пасть на офицеров. Ты вообще никто в армии.
Симон не зреагував. Промовчав хвилину. Додав:
— У мене є звання. Полковника російських імпєраторскіх войск. Просто я його не вивалюю із штанів на кожному кроці.
(Пауза).
— Alors, écoute-moi bien, ton Altesse Sérénissime. (фр. А тепер слухай мене, твоя Ясновельможність).
Видно було, що Симон підбирав слова, мов нанизував пацьорки.
— Ти ховаєшся в цій золотій мушлі, — сказав і обвів рукою кімнату, натякаючи на показову розкіш. — І думаєш, що керуєш державою.
Голос рівний, трохи втомлений.
— Ти глухонімий. Народ тебе не чує. Не хоче. Не вірить. А ти закритий до людей.
Гетьман ковтнув повітря, кивнув сам собі, як до службового звіту.
— Оточив себе москалями, — продовжив Симон. — Не місцевими навіть.
Біглими.
Тими, що накивали п'ятами з росії. “Вот вам мое правительство!”.
Кланяйтесь і цілуйте ніжки. Так?
Вони не впоралися там і прийшли тут сипати свої експертні мудрості, які копійки не варті.
Гетьман нахилив голову, зсунув пальцем попіл з сигари.
Мовчав.
— Ти не побудував армію, — Симон пустив дим крізь зуби, дивився просто.
Продовжив німецькою.
— Weil du dich vor Angst in die Hosen scheißt, aus Furcht, die verdammte deutsche Hand, die dir im Arsch steckt, zu erzürnen.
(нім. Бо ти обсирався зі страху розлютити ту кляту німецьку руку, яка стирчить у тебе з дупи).
— А то раптом розгніваються і позбавлять тебе влади. Тепер, коли вони тікають з корабля, ти тонеш за ними. Ой лишенько!
Симон скривився, стрельнув в гетьмана поглядом.
— Хіба ні?
Павло стис губи, хрипко:
— Je reste le chef de l’État! (фр. Я все ще глава держави!)
Симон ледь усміхнувся.
— Якої l'Etat, Павле? Твоєї, на німецьких багнетах, вже нема. Є порожня шкаралупа. І ти з нею в зубах.
Він дивився, як кожне слово повільно лягає на Гетьмана, як камінь на дно. Скоропадський ніби тримався, але очі зрадили: короткий блиск злості, потім порожнеча.
— Ти ж відкинув тих, хто міг тебе врятувати, — продовжив Симон. — Правих,
центристів,
навіть Міхновського.
Ils ne te suçaient pas... tes nobles doigts, bien sûr.
(фр. Вони не смоктали у тебе… твої ясновельможнії пальці, звичайно.)
Казали правду.
Скоропадський підняв голову, зціпив щелепи.
Петлюра навмисне виводив його з рівноваги.
Уперше глянув прямо — різко, різонув повітря голосом:
— А ты думаешь, что понял ce peuple stupide (фр. цей тупий народ)? Интересно, что же ты бы делал, будь эта самая “влада” у тебя в кармане?
Симон знову втягнув дим, піднявся тулубом, нахилився вперед,
ще мить — і здавалось, він скаже щось різке.
Але лише усміхнувся, кутиками губ:
— Думаю, не став би боятися власного народу.
Тиша стала густа, як дим.
І кожен з них розумів, що це лише початок.
Павло повільно зняв окуляри, витер обличчя долонею і, не озираючись, опустився у крісло за столом.