Ти завжди це знав.
Робив вигляд, що тебе це не обходить.
А тепер що.
Як зараз?
Протер очі?
Його почало накривати.
Рух господарської руки з блискучою обручкою по дитячому волоссю.
Долоня між тілом і тканиною.
Гачки.
Скуйовджені пасма.
Тонкі ніжні пальчики.
Прозорі зап'ястки.
Гострі ключиці.
Боже.
Його почало нудити.
Раптом.
Між двома будинками, проступив силует церкви.
Благовіщенська.
Скромна, проста, сіра, як запилена дорога. І водночас невипадкова.
Симон не знав, що тут є храм.
Увійшов.
Стояв у самому кутку, під самим притолоченим куполом.
Людей майже не було. Прислуга розставляла свічки. Ладан висів у повітрі, спокійний і густий, як сни замучених дітей.
Симон не молився. Просто стояв. З руками в кишенях, незворушний на вигляд.
Очі його спочатку зволожились. Потім, від довгого стояння й внутрішнього опору, висохли. Вони стали такими ж сірими, як стіни цієї скромної церкви.
Стояв.
А потім, коли не залишилося в ньому нічого, крім тяжкого холоду, — вийшов на нічний Київ.
Ти будеш жити з цим вибором, Симоне.
Завжди.
До смерті.
> ПРИМІТКА. Ось деякі співробітники газети “Рада”: Сергій Єфремов, Олександр Олесь, Дмитро Дорошенко, В'ячеслав Липинський, Василь Королів-Старий, Людмила Старицька-Черняхівська.
Дописувачі:
М. Грушевський,
І.Франко,
В. Доманицький,
М. Вороний,
О. Олесь,
Володимир Винниченко
Та ще понад 50 імен.
Газета була збиткова. Всі фінанси покривав Чикаленко з власної кишені.
## #8. Халамидник
Київ. 1906 р., липень
(Володя)
I. З’ЇЗД ПАРТІЇ
Київська спека. Розпечена бруківка. Повітря стоїть, мов залите патокою. Дихати важко, ніби втягуєш пряжене молоко. Пилюка між зубів. Шия пріє. Штани липнуть до сраки. Випив вже два літри зельтерської. Ні до чого.
Навіть голуби сидять, розчепіривши крила, як покарані.
Сьогодні з’їзд нашої партії. Кажуть, історичний. Як завжди в нашому колі: самозакохано брешуть.
Ідіотизм.
Бубніння. І совання.
УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича партія. Була РУП, прибили нову табличку.
В грудні минулого року перейменувалися. Назва як у москалів. Рсдрп. Навіть планували до леніна в прийми.
Одна біда.
Великороси не хотіли з нами. Бо на їхню думку, нас не існувало.
А так. Все те саме.
Ті ж вуса.
Ті ж самі дупи на протертих стільцях.
Ганчірки-транспаранти з білою фарбою — “Єдність”. “Оновлення”. “Кадрова політика”. Безпредметно, але щось має висіти.
Під стелею гудять мухи.
Сьогодні голосуємо за головного в “Вільній Україні”. Редактора партійного видання. Публікуватиметься в Пітері.
Столиці. Там менше стежать за українською буквою. Жандарм не філолог. Можна пролізти.
Оберуть мене.
Я впевнений.
Гарно виглядаю.
Костюм. Краватка.
Я краще за всіх в цій залі. Пишу.
Мене визнали в Україні.
Та. І не тільки.
В Росії теж відомий. Можу і їхньою писати, як треба. Вже кілька творів так написав. По-російському. А потім сам на нашу переклав.
Я вмію виступати. Говорити гасла. Я письменник. Щоб Ви знали, Франко вже про мене написав. І Леся. Теж. А мені 26. Отак.
II. МІЙ ВИСТУП
Духота. Аж мутити починає. Згадав сьогоднішній ранок. Сусідка. Пишна. Стогнала як скажена.
Під цицьками все мокре. Знаю, бо ліз діставав.
Панталони не знімала. Розсунула. Поспішала дуже. Оглядалася.
Чоловік мав повернутися.
Навіщо вони одружуються?
Жити разом — який зиск. Без того простіше.
Стеля в залі висока, але наче ввігнута. Повітря не рухається. Пахне потом, застоялим пилом і беззмістовними паперами.
Я сижу, слухаю виступи, дивлюся на годинник, перебираю цигарку.
Десь у потилиці вдарило.
Симон.
Я обернувся.
Через кілька крісел.
Знову волосся пасмами. Трохи згорблений, обличчя в тіні. Церковна миша.
Його пальці, ті самі, точні, повільні, тримали ланцюжок на зап’ястку.
З відкидним ножиком. Для фруктів.
Він проводив пальцем по лезу. Повільно. М’яко.
Грався.
Пестив.
Натискав так, що мала виступити кров. Але ні. Вчасно послабляв натиск.
Аж тут:
“Товариш Винниченко! Володимир Кирилович!”
Я мав підвестися. Текст завчив. Прокручував весь ранок.
Клац.
Він зімкнув ножик. Ледь чутно. Але я почув.
Вмить. Стерлося.
Я загубив.
Слова.
Інтонації.
Все.
Лишився звук.
І пальці.
Клац.
І рух по лезу.
Клац.
Я попався.
Зала зустріла мене оплесками. Чекали слово. Знали, що я вмію.
І тут сміх.
Чистий. Ясний. З делегатських лав. Він перемістився. Увімкнув режим актора, сволота.
Симон.
Насміхається, відкинувшись трохи назад, з цигаркою в зубах.