Скоропадський був зайнятий новою думкою. Та двоїстість, про яку говорив Симон, виявилася не слабкістю, а силою. Гнучкістю.
Адаптивністю.
Пробігла коротка пауза.
Обидва знали: стоять на межі.
Симон глянув тихо:
— Я тебе випущу. З усіма скарбами. Не лий зайву кров. Пожалій своїх хлопців.
Хлопців…
Скоропадський підвів голову, у нього виявився готовий жест — але слова вирвалися самі, як останній виклик:
— Петлюра, ты опоздал. Завтра я подпишу закон про автокефалию украинской церкви.
— А потом, днем позже, оглашу союз с россией. С Красновым. И новый кабинет.
Симон не здригнувся.
Це не було новиною.
Він поклав руку на спинку крісла, де сидів Павло, ще раз подивився на гетьмана і стиснув губи, як людина, яка фіксує факт.
— Alea iacta est, (лат. жереб брошено).— коротко відповів він.
Біля столу щось шаруділо на протязі — той самий аркуш, засохлий, із плямою чорнила.
Симон спинився на мить, глянув долі.
Миском чобота підтягнув папір до себе.
Потім — повільно, смачно, брудно — наступив.
Чорний чобіт зробив два провороти на папері.
Темний відбиток по літерам.
Павло закляк. Не рухався.
Це ж він сам не підняв, не викинув, не переписав.
Якось саме вирішиться.
Просто застиг у тій самій позі, дивлячись кудись крізь Симона.
— Значить, все, — сказав Симон майже беззвучно.
І тільки після цього вийшов.
******
У коридорі пахло металом і мастилом. Імовірно чистили сховану зброю.
Оля стояла біля виходу без торби. Капелюшок. Пальто. Порожні руки. Тонкі рукавички.
Ступила назустріч — мовчки, без слів, поцілувала його просто, коротко. Вона тільки за цей день двічі з ним попрощалася. А що казати за ці тижні.
Він обійняв її, вдихнув запах міста.
Поцілував у відповідь. Поправив волосся. Вирівняв їй комір.
Голос спокійний, рівний, мов звіт:
— Я їду. До Володі.
Оля не сказала нічого.
Ковтнула повітря і злегка кивнула.
Він вийшов у холод, в тонкій куртці, а вона лишилася стояти — з порожніми руками і відчуттям, що тепер торба, віддана жебракові, була найменшою втратою.
> МОНОГРАФІЯ.
Про цю розмову є тільки одне свідчення, з переписки О.Петлюри про тригодинну розмову чоловіка в кабінеті Гетьмана. Звичайно, просте відпущення на волю під слово честі не триває 3 години.
ЕПІЛОГ
Зима 1914/1915
Західний фронт [рос.] 1ї світової
Варшава
Склад шинелей, бинтів і підзвітних медикаментів.
Надворі ще світло. Обід.
Проте на столі блимає гасова лампа. Жовте полум’я тріпоче, розносить сморід йоду і спирту, тіні довгі, перекошені. Повітря гірке, як в лазареті. Вогкість і дим.
На підвіконні вивернута шкіряна торба. На ремені.
Поруч відкрита металева коробка, всередині стоїть кілька ампул і клаптик вати.
На пожовклому папірці:
————
Apteka J. Borkowski — Warszawa
dla S. Petlury.
Для индивидуального употребления,
строго по рецепту.
2% M o r … [далі затерто пальцем]
————
Симон сидить на краю письмового столу, розкритий у шинелі, на кілька розмірів більшій ніж треба. Трохи похилений назад. Сперся на праву руку. В лівій цигарка між пальців.
Ґудзики на шиї й галіфе розстібнуті, комір вивернутий. Очі мильні, каламутні, ніби затягнуті тонкою плівкою, зіниці майже відсутні, не ловлять світла від лампи. Райдужки сірі.
Дивиться зверху вниз, погляд ковзає по Володі, йде далі — на ящики з флаконами, а тоді раптом позіхає, випускаючи дим угору.
Володя важко підводиться, спершись долонею об стіл. Зачіпляє край симонової шинелі.
Опускає обличчя, розтуляє вуста. З губ повільно стікає білуватий слиз, лишаючи прозорий слід на шкірі.
Крапає на брудну підлогу. Чорні Володіні очі уважно дивляться на пляму.
Обтрухує коліна. Дістає з кишені зіжмакану тканину, витирає вуса, вологі куточки рота. Пригладжує жорсткий чорний чуб. Мить дивиться на Симона.
Далі втуплюється у пляму. Вона не всотується. Кидає серветку. Розтирає чоботом. Засуває її глибоко під стіл.
Симон кидає косий погляд. Як завжди. Коліна-серветка-чуб.
По сценарію.
Підіймається торсом. Застібає дрібні ґудзики на галіфе.
Один, другий, третій.
Видихає дим угору.
— Все те саме. Без мене не можеш кінчити, а зі мною поруч не можеш навіть встати…
— сказав тихо, майже ніжно.
Порухав стопами в чоботах.
Пауза.
— Нагадай, чого ти приперся сюди, Володю?
Той різко гепає по віконній ручці. Кватирка з гуркотом відчиняється всередину. Колючий холодний потік проривається в кімнату, сипле білий сніг, полум’я лампи блимає. Одна ампула в коробці валиться.
Симон у ту ж мить зводить поли шинелі одна на одну, закутується, наче в кокон. Лице бліде, очі водянисті. Він позіхає й дивиться в стелю.