Выбрать главу

Задумується, питає:

— Їсти будеш? Є сало з дому. І сухарі до чаю. — буденно, як господар.

## #35. Директорія

ПРОЛОГ. ПОПЕРЕДНІЙ СЕЗОН

1900 р.

Полтавська Семінарія

Будівля кипіла що той казан. Мало пілястри не репали. Хлопці літали з ганчірками, пересували парти, хтось везяв мастикою по підлозі.

Ректор погладжував бороду:

— Така честь.

Колишній наш викладач, нині письменник і лінгвіст — пан Левицький, Іван Нечуй-Левицький, подарує нам лекцію про слов’янські мови.

Хлопці чекали. Сам Нечуй. У них.

******

Важкі кроки по паркету.

Пан Левицький мав років 60. Сивий, сухий, у доброму сюртуку, з важкими повіками й уважним, втомленим поглядом.

Прийшов трохи раніше.

У залі — порожньо.

Лише один хлопець.

Худий.

Чорна ряса. Білявий чубчик.

Погляд без страху.

Левицький зупинився біля кафедри:

— А де слухачі?

— Не знаю, — одказав хлопець. — Може, пішли шукати когось живішого.

Професор звів брови.

— Пане, ви наш кумир. Розкажіть не про всі слов’янські мови, а про українську.

Тиша, як лезо. Левицький клацнув нігтем по склянці, поставив на стіл теку:

— Що ж про неї розповідати… забруднена, зіпсована галицизмами. Як ваша, юначе. Москалі її не визнають як окрему мову.

******

Набилася повна зала. Професор злякався навіть шурхнути про українську.

Вів лекцію російською.

Щоб без наслідків.

Це не потрібно.

Лекція тяглася.

Довго.

Всі шкребли перами. Лише одна голова з попелястим чубчиком не зводила очей з професора.

Виступ вже котився до завершення.

Хлопець підвівся.

Почав аплодувати.

Гучно. Позірськи.

Плескав над головою.

Збив професора.

Усміхнувся кутиками губ:

— То що? Мова недороблена? Засмічена? Ким? Франком? Вона дихає, пульсує. Росте, бере в себе і з Галичини, і з Полтавщини. Це ж добре, професоре. Вона подвійна. Через те — сильна.

— Та ви, юначе, ще почніть захищати того Грушевського. З його збоченою мовою! Галицька — важка й нечиста! — вибухнув Левицький.

— Я викладаю двадцять років! Може, ви вважаєте, що галицька така ж українська, як наша?

Хлопець не підвищує голосу:

— Ви взагалі тягли царську московську мову. Чужу. Наша, жива, завжди нечиста. І так. Галицька не менша українська, ніж полтавська!

Левицький червоніє, робить кілька кроків до дверей, раптом дістає бльокнот і олівець:

— Як вас звати?

— Петлюра, — відповідає той. — Симон Петлюра.

Професор кидає колючий погляд. Виходить.

Хлопець залишається.

******

Київ

30 березня 1918.

Дегтярівські богадільні (дім пристарілих, Лук'янівка).

Кімната для самотніх старих.

Пляшка з тухлою водою. Брудне вікно, ледь ллється світло.

На панцирному ліжку сухий дід під ковдрою. Стирчить гіпс. Переламана нога.

Двері риплять.

На порозі русявий чоловік у цивільному, обличчя вузьке, очі спокійні.

Сідає на край ліжка. Нахиляється до старого.

— Пам’ятаєте мене, професоре? Петлюра… Ви ж мене в 12му згадали в книзі. Як буйного невігласа.

Старий розплющує очі, дихає посвистом, щось бубнить, губи ворушаться.

— Ви десятиліттями насаджували російську мову. Смішно. Але я зробив все. Щоб вас пам'ятали за “Кайдашеву сім’ю”.

Пауза. Симон поправляє ковдру.

— Решта не важливо.

Виходить.

В кімнату тягне димний солодкий дух весни.

> ПРИМІТКА. Це правда. І. Левицький викладав рос. мову (в Полт. семінарії, Польщі, Кишиневі). Був рупором русифікації. Боровся з галицизмами.

С. Петлюра згаданий в “Кривому дзеркалі української мови” (1912) за небезпечну мовну подвійність (3 рази).

В цій праці поруч стоять імена Петлюри, Винниченка і Грушевського.

Весь 1917р. Левицький жив за рахунок гонорару (багатотомник видали з санкції С. Єфремова і С. Петлюри).

Помер 2.4.1918р. Похований за кошти М. Грушевського і С. Петлюри.

> Ю. ШЕВЕЛЬОВ, “ВПЛИВ ГАЛИЧИНИ”: Царизм забороною друку укр.мовою переніс наше друкарство у Львів, цим посилив насичення літературної мови галицизмами.

I. ШОУРАНЕР

12 листопада 1918 р., після 14.00

Палац губернатора, Печерськ

Резиденція Гетьмана

Оля лишилася десь там, на мармурових сходинках. З суничним запахом і теплими обіймами. Вона все зрозуміла. Чоловік сказав їхати до малої. В Чехію. Значить, так треба. Тут скоро земля горітиме.

Спина зараз лусне.

Коридори блищать. Паркет що глянець. Нарешті, вбиральня. Дзеркала від підлоги. Парфуми і дезінфекція.

Швидко. Струмінь. Холодна вода.

Таблетки.

Кілька одразу.

Запити. Прямо з умивальника.

Нема часу.

Позаду знайомий голос.

— Досі. Toujours tes pilules, hein ? Où tu les planques cette fois ?