(фр. Все ще твої таблетки, га? Де ти їх цього разу ховаєш?)
Симон обертається.
Максим.
Костюм бездоганний, манжети блискучі, пахне парфюмами і далекими спогадами. Втік подихати повітрям посеред безглуздого засідання з москалями. Нормальна людина таке не витримає.
Кілька секунд мовчки дивляться одне на одного.
Максим робить крок. Перший.
Руки самі лягають на плечі Симону.
Тонка шкірянка. Пом'ята сорочка. Змерзне. Дурень. Знову кашлятиме місяць.
Обіймає. Мовчки. Тримає, як того, з ким колись були спільні тарілки і подушки.
Симон стоїть нерухомо. Не відштовхує.
Є задача важливіша. Що там у дзеркалі?
Комір рівно, спина тримається, погляд спокійний. Курточка, сорочка несвіжа. Волосся відросло. Падає на лоба. Нормальний мученик.
Зло його ловило, та не спіймало.
Підходить.
— Відпусти його, — каже Максим. Голос тихий, трохи сиплий. —
Хай їде. На чорта. Закордон.
Пише свої книги.
Qu’il lèche le cul de Lénine.
Toi, tu t’en sortiras. Sans Volodia.
Ne t’accroche pas. Vous êtes plus des gosses.
(фр. Хай лиже сраку леніну. Ти сам впораєшся. Без Володі. Не тягни. Ви вже дорослі.)
Тиша.
Вода цокає по кераміці.
Симон хитає головою.
— J’y vais. Chez lui. (фр. Я до нього.)
Максим видихає. Тихо:
— І ти дивуєшся, чому Бог не говорить із тобою.
Симон натягує рукавички, дивиться просто в очі:
— Бо він давно списав мене. Як стару шинель.
(Пауза).
— Жовніра прихисти.
Пауза.
Виходить.
Максим залишається, спирається об умивальник, проводить долонею по воді.
Легкий запах тюрми від Симонової шкіряної куртки поступово розчиняється.
II. АСИСТЕНТ
12 листопада 1918 р, після 22.00
Біла Церква
Касарні Січових Стрільців
Кімната коменданта, Є. Коновальця.
Ніч темна, вікна запорошило раннім снігом; світло лампи ховало закутки, лишило самий центр — ліжко, столик, два стільці. Режим розписано на стіні. А самотність повсюди.
Євген сидів за столом, писав. Букви лягали в ряд. Записка Болбочану. Про підготовку.
Двері тихо розійшлися.
Симон.
Матір Божа.
В тонкому осінньому пальті, підперезаний, сукно без утеплення. Пошарпане. Але колись було дуже дороге.
Чуже?
Де б він його взяв?
Він же з тюрми прямим ходом.
З-під пальта вибивалася чиста відпрасована сорочка.
Ступив крок всередину. На світло.
Худий. Змерзлий. Волосся збилося. Без шапки. Мокрі щоки. Губи побілішали.
Де тепла ковдра?
Чаєм його напувати. Чи молоком краще?
Господи. Тільки б він зараз нічого не просив. Бо Євген ладен витрусити останнє.
— Сідай, Симоне, — тихо запросив господар. — Тут, ближче до вогню. Тепліше. Я зараз притягну ще щось. Тепле. І чай.
Симон всміхнувся.
— Не треба, Жовніре. Ти вже все зробив. Nunc incipit futurum.(лат. Майбутнє починається нині).
Зняв рукавички, поклав на стіл. Пальці тонкі, чисті. Крижані. Де його чорти носили?
Сів повільно, імовірно спина нила.
Євген бачив: потрібна допомога.
Петлюра зняв окуляри. Протер.
Розтанув.
Подивився на Євгена “дитячими” розгубленими очима. Розплився в посмішці.
Все йде, як треба. Євген уже викинув з голови гнітючий компромат, всі його думки довкола пошуку додаткового ліжка, теплих ковдр і вечері. Вони не бачилися з кінця липня.
Симон скучив.
******
Ніч.
Ліжко Євген таки знайшов. Правда, ледве влізло. Зате поруч.
Євген розпитував про все: Київ, камеру.
Що казати на зборах. Про зраду з москалями. Розмову отамана з Гетьманом.
— Завтра він підпише окремішність від російської церкви. — сказав Симон, глянувши у чорне вікно.
— А післязавтра злуку з росією. І новий уряд суцільно з москалів.
Євген схилився вперед, майже не дихаючи.
— Ти думаєш… ще можна його переконати?
— Ні, — спокійно відповів Симон. — Але варто спробувати. Щоб потім себе не картати. Ти після зборів… Зайди до нього. Скажи: Петлюра дав слово. Я його пробачив. Хай іде сам.
Тиша.
Євгену здавалося, що все довкола нарешті стало на свої місця.
Поруч Симон. Трохи втомлений. Гострі плечі з-під теплої ковдри. Жовті старі синці з тюрми.
Вже засинає.
— Це все… має сенс?— вирвалося в Євгена.
Симон розплющив очі, усміхнувся кутиком рота.
— Жовніре. На тобі зараз вся історія. І Україна. Tecum sum. Numquam te obliviscar.
(лат. Я з тобою. Я тебе не забуду. Ніколи.)
І вирубився.
Євген ще сидів трохи. Допалив останню цигарку. Дивився збоку на Симона. Серце билося глухо, спокійно.
******
13 листопада 1918 р., 5 ранку
Затемна Євген згріб папери, тихо вдягся і вийшов. Був на станції на перший потяг. Плацкарта. На Київ.
Збори.
І до Гетьмана. З останнім шансом від Симона.
******
13 листопада 1918 р., після 9 ранку