Микита їде окремо на авто — з якимось офіцером.
Євген і Володя разом.
Останнім потягом на Білу Церкву. В формі залізничників. Чорні кашкети. Графітові кітелі. Малиновий кант. Не впізнати.
Володимир Кирилович щасливим не виглядає. Як так?
Сідайте в купе, Голово Директорії.
Рушаймо.
Три години — і на місці.
На нас обох. Чекає.
Симон.
Починається новий розділ історії.
ЕПІЛОГ. СУФЛЕР (Флешбек)
12 листопада 1918 р. після 15.00
Київ,
вул. Маріїнсько-Благовіщенська
Маєток Є.Х. Чикаленка.
Мансарда.
Тісна кімната під дахом.
Ліжко, стіл, тумба.
Скошена стеля, лампа низько, як груша на гілці. Стати в повний зріст — тільки посередині.
Володя сидить на розстеленому ліжку. Вовняна біла піжама в бежеву смужку. З коміром, на ґудзиках. Теплі в'язані шкарпетки. Працює. Втомився.
Поверх ковдри — аркуші. Півколом.
Чернетки виборчої промови і звернення.
Якщо буде союз з росією. Гетьман темнить.
Кілька разів перекреслює “зрада” і замінює на “помилка”.
На тумбі чорнильниця, ціле яблуко, кухоль із ранішнім вистиглим чаєм.
Двері скриплять. Молода жінка. Оля Чикаленкова.
Зиркає на нього. Позіхає.
Хапає тацю.
Приносила обід. З’їв.
Виходить мовчки.
Володя не дивиться. Тиша.
Вікно завішене туманом.
Читає вголос, перевіряє, як звучить:
— “Українська держава — наша головна спільна задача.”
Пауза.
Киває сам собі.
Все зрозуміло: треба домовитись із Гетьманом, по-дорослому, нормально.
Володя ходить до нього. В палац.
Учора і позавчора. І ще піде.
Невже він не бачить, що біла офіцерня його зневажає?
Для них він — хохляцьке посміховисько. Непорозуміння в Київській губернії государства російського.
Крові не треба
Дозволить Конгрес — буде мир.
Володя пропонує Гетьману:
міняємо вашу монархію на Республіку. Будете президентом. Чесно. Влада за вами, Павле.
Гетьман відмовляє.
Микита вже не вірить у переговори, але Володя мусить спробувати.
******
Гучні кроки сходами.
Кілька людей. Гупають.
Дерево рипить, не витримує їхнього щастя.
Хтось сміється.
Ручка дверей клацає. Очі б не бачили.
Входить Чикаленко. В’язаний жилет поверх сорочки.
Гучний, веселий:
— Дивись, Володю, кого я тобі привів! Не можу нарадуватися.
Це ж наш Петлюра! Герой!
Суки його мордували, та він не здався.
За господарем — тінь у дверях.
Симон.
Вдвох не поміститись — кімната замала.
Без курточки. В чистій відпрасованій білій сорочці.
Поправляє окуляри. Усміхається.
Страждалець, що переміг зло.
Чикаленко сяє.
— Дійшов пішки, з Лук'янівки! Біднесенький, голодний такий. Я його вже нагодував борщиком.
Він нам з Олею все розповів, як було.
Змерз у своїй шкіряночці. А сорочка яка була! Жах. Зараз хоч як людина.
(Повертається до Симона. Той кивнув. Хай буде Лук'янівка).
— Головне!
Симончику, як спустишся, зайди до гардероба. Підбери собі щось тепле. Там буде відчинено.
Обводить поглядом, як дітей:
— Діточки, я такий радий. Ми знову всі разом. Як тоді, на яхті... — сміється. — Ну все, мої милі, у вас політика…я пішов.
Двері зачиняються.
Тепер без батьківської любові.
******
Симон усе ще стоїть.
Не рухається.
Дивиться.
Обличчя спокійне.
Володя не розуміє, хто перед ним: мученик із газет чи людина, яка завжди занадто близько.
Симон робить пів кроку назад, клацає замком. Провертає повільно, без звуку.
Щелепи крокодила зімкнулися.
Закидає ключ в кишеню. Погляд не змінюється.
Піднімає руку, торкається оправи.
Скло блискає. Чужі очі. Знімає окуляри.
Покручує в пальцях, звертає дужки, кладе на стіл. Плечі загострюються.
— Ну привіт.
Просто. Спокійно.
У цьому спокої щось не так.
Повітря стає густим, кімната звужується до двох подихів.
Тонкі пальці у кишені, корпус трохи нахилений — знайома постава. Володя таке вже бачив.
Ні тобі жестів, ні крику.
Тільки подих, і цей глухий спокій.
Святий зникає.
Залишається той, хто вміє відчувати страх на запах.
Два кроки — він уже поруч.
Володя відчуває цей самий запах, як завжди. Шкіра, піт, холод.
Симон зупиняється настільки близько, що між ними не залишається повітря. Але не ближче.
Впирається рукою в скошену стіну над Володіним плечем.
— То що, факел революції, — тихо, з кривою посмішкою, — бачу, скучив за мною.
Пальці лягають на шию, ковзають угору, торкаються неголеної колючої щоки.
Не ніжно — так, ніби перевіряє, чи тепла ще плоть.