Від дотику по Володі біжить судома, аж до пальців ніг. Шкарпетки починають неприємно чухати.
Володя дихає коротко, притискається до стіни, шукає опору. Смикається від сирот по шкірі.
Симон ніби вивчає це.
— Отак, — шепіт зовсім поруч. — Так і думав. Це ж навіть зворушливо.
Рука спускається нижче, ковзає по плечу, далі по тілу. Проникає в штані. Йде по шкірі.
Торкається пальцями того самого. Притискає.
Крапля вологи.
Розтирає великим пальцем.
Веде рух по колу.
Є реакція.
Стоп.
Симон завмирає.
Відтягує тканину. Володіне єство стоїть у всій розпашілій красі, пульсує рельєфним малюнком судин. Симон показує рукою.
— Глянь! Глянь, Володю!
Відступає на крок, опускається просто на коліна перед ним, руки здіймає вгору, обличчя під лампою — як з барокової ікони.
— О святий Боже, — каже ледь удаваною побожністю, — ти почув його молитви!
Воскрес! Диво чоловічої сили, тут! З нами, в цій кімнаті!
Він схиляє голову, театрально хреститься, — і регоче.
Сміх глухий, металевий, як вода по блясі.
Володя спершу застигає, а потім сам сміється. Коротко. Без повітря.
Сміх летить, наче з шматки з горла.
О Боже.
Володя, ти дурень. Він знущається, а ти регочеш.
— То що тут без мене… Все просрав?… — каже тихо, з майже поблажливою усмішкою. Підіймається з підлоги. — Нічого. У кожного бувають дурниці.
(Пауза).
— Просто твої всі завжди про мене.
Голос рівний, навіть лагідний, і від того ще холодніший.
Володя не знаходить, що відповісти.
Кров гуде у вухах, у роті — метал.
Тіло пам’ятає дотик. На шкірі пече.
Стає тільки сильніше. Споднє тисне.
Симон відвертає погляд, робить півкроку вбік.
Куточки губ злегка підняті — не усмішка, радше втома.
Голос рівний, тихий, із тією ноткою, яку він завжди вмикає, коли хоче “заспокоїти”.
— Генію, ти знову собі щось вигадав.
Він нахиляє голову, дивиться прямо в очі, ніби справді співчуває,
як лікар, що говорить пацієнтові: “Не хвилюйтесь, це просто нерви.”
— Між нами нічого нема. І не було ніколи. Забув?
Фраза падає м’яко, але відлуння ріже, як скло.
Погляд — теплий, сумний.
Той самий, який колись міг викликати довіру, а тепер розбиває її остаточно.
Володя намагається не кліпати.
Кров у вухах гуде.
Щось хоче сказати, довести, але рот сухий, і слова здаються дурними,
як спроба пояснити сон.
Сумнів осідає, важкий і липкий.
Може, справді.
Може, й не було.
Може, він усе це сам.
Симон наближається знову.
Нахиляється.
Пальці торкаються комірця піжами.
Ніби вивчає тканину на дотик, і різко стискає.
Дихає біля самого обличчя.
— Ти ж пес, випрошуєш жалість, — шепіт тепер зовсім поруч, — бо ні на що не здатний.
Пауза, подих.
— Але я тобі не лікар.
Просто тримає.
Достатньо, щоб Володя перестав дихати глибоко.
Він застібає крайній ґудзик на комірі — повільно, одним рухом.
Пальці холодні, від них тремтить шкіра.
— Розкажеш комусь — зіпсуєш усе, — голос майже ласкавий, але в ньому чути залізо.
Володя сидить нерухомо.
Тисне в скронях.
Бажання, яке щойно пекло і муляло під вовняною тканиною, перетікає у страх.
А страх у тишу.
Симон відпускає комір.
Розгладжує Володіні плечі долонею, як господар, що підправляє річ, яка йому належить.
Відходить на крок.
Демонстративно проглядається, похиливши голову вбік.
— Ось так, — шепоче, — тепер гарно. Я навіть готовий тебе пробачити. Думав, я забув вже?
А хто мене зі штабу викреслив, нагадати?
Володя рвучко відсувається.
Повітря обривається, як струна.
Руки піднімаються, але майже відразу опускаються — тіло не слухається.
Плечі тремтять.
— Ну то вдар, — хрипко. — Або поріж.
Ти ж любиш таке, Балерина. Давай. Ніж в шухляді.
Слова сиплються без сили. Володя і таке вже проходив. Шкірою відчув той шрам між шиєю і плечем. Який він спеціально ковиряв, щоб довше не гоїлося. Щоб лишився.
Симон не рухається. Грає.
Дивиться кілька секунд, як на щось цікаве.
Потім бере яблуко з тумби.
Кусає. Повільно прожовує. Ковтає шматок.
Видає:
— Не мрій навіть. Я тебе не чіпатиму.
Ти ж лице Директорії.
Маєш бути гарним, як пісня.
Папери підписуватимеш. Своїм шевченковим розчерком.
А я керуватиму.
Іншим я не дозволю. Тільки тобі, Генію.
Пауза.
Викидає яблуко Володі на ліжко.
Плечі Володі опускаються ще нижче.
Удару не буде. Крові теж.
Гірше. Його залишають цілим. Простіше, якби боліло.
Симон зупиняється біля дверей.
Навіть не обертається:
— Так краще для всіх. Я буду зверху. Власне, як завжди.
Цілий — означає доступний, контрольований, маркований. Не понівечений, не розірваний, висвячений у нову роль.