Тривалі стосунки зараз не для нього. Жінки. Багато. Різні. А в голові тільки С. Володя його навіть не бачив.
Уже в дверях впхнув у валізу той самий гострий театральний корсет, дарунок від С. Криваві сліди по тілу щоразу. Володя ширшає. Каркас звести все важче.
Холодні перехресні спиці голками впиваються в боки. Як сядеш — не можна дихати. Як станеш — не можна затягти шпагат між ніг.
Як заводить оці нижні мотузки за гачки, завжди кінчає. На внутрішній стороні стегон, ближче до паху, є сліди, проте їх не помітно за темною рослинністю його південної шкіри. Кілька разів Володя навіть здирав кірки. Щоб згадка про С. лишилася на ньому. Щоб проводити пальцем по ущільненій лінії міток від того, кого він не бачив.
Почуття від таких завершень в рази сильніші, ніж з будь-якою жінкою. Без С. життя не має сенсу.
Нещодавно, весною, Володя дізнався, що С. теж соціаліст. Це перевернуло його світ. В листі був рядок:
“В одній партії будемо. Разом. Колись”.
В слові парТії висилася буква Т. Як хрест і обіцянка.
Але то таке. Було і важливіше:
“Ти геній. Не зважай, що Чикаленко не оцінив твої рядки. Помітить тіло. Знайди його. Зроби, що він хоче. ВСЕ. Чуєш? Це твоє життя.”
Від цієї настанови у Володі занило під колінами.
2. ВИДАВЕЦЬ, ТРАВЕНЬ 1902
Чикаленко щоразу заходить і питає редактора:
— Ну що, знайшов нового Шевченка?
Редактор знизує плечима. Глухо.
Цього разу в кутку хлопець. Мружиться.
Темні очі, чорнявий жорсткий чуб. Смаглява шкіра, голос без покори.
— Я перевершу Тараса, — каже він. — Перечитайте мій текст.
Чикаленко підводить брову.
— Хто такий? Звідки?
— Ваш земляк, — відповідає спокійно. — З Єлисаветградської гімназії. Може, сидів за вашою партою.
Пауза.
Нахабство, розум, і щось химерно знайоме. Не підлабузник. Лише переконаний, що має право.
Чикаленко усміхається:
— Підведись. Дай я тебе роздивлюся.
Володя виконує наказане.
Чикаленко ствердно киває. Гарний.
— Маєш шанс... Запрошую. У нас зустріч випускників. Подивишся на дорослих.
2. КОРИФЕЇ, ЧЕРВЕНЬ 1902
Київ, Хрещатик, 29.
Готель “Континенталь”, Приватна зала.
Столик, самовар, шампанське. Велика коробка з апаратом “сінематограф Pathé”, дроти до лампи.
Входять Чикаленко і Панас Саксаганський. В вишиванках. Обом по 40 років. Володя на місці. Чекав.
Саксаганський (одразу з порога):
— Ти ж, Харлампійовичу, вічно тягаєшся з юнаками. Ніяк не вгамуєшся.
Чикаленко випускає дим:
— Молодість — це коло знайомств.
(пауза, глянець у погляді)
— І не заздри.
Показує на Володю.
— Оцей спудей — мій земляк. Пише. Каже, Шевченка переплюне. З нашої альма матер.
Саксаганський, кремезний як скеля, дивиться уважно:
— Зухвалий. Люблю таких.
Сценічно топає ногою. До Володі басом:
— Ти хоч знаєш, що перед тобою світоч українського театру?
Володя зависає.
Чикаленко (жартома):
— Юначе, запиши. Корифей. А я з ним десять років за одною партою…
Сідають за стіл.
Чекають третього.
Входить пан Олександр Тарковський. Банкір. Журналіст. Красень. Темний сюртук, тростина, вуса, парфюм.
Чикаленко:
— No, szanowna szlachta raczyła zawitać! (поль. Шановна шляхта завітала).
Чи ти вже українець?
Саксаганський:
— Здоров був, швагро!
(До Чикаленка).
— Коли увійшов в наш рід, став українцем.
Тарковський (скидає капелюха):
— Ja zawsze swój. Це ви тут ідеї держави міняєте щороку.
Саксаганський:
— Сідай, родич. Нове мистецтво буде. Електричне.
Чикаленко (бо він все оплатив):
— Париж, Берлін, тепер і Київ. Сінематограф. Живі картинки. Арт нуво!
Тарковський (миттєво, без паузи):
— To bzdura.
Kurwa mać, це лайно собаче.
Забавка на електриці.
Мистецтво — це коли запах, голос, сцена, піт, подих. А це… (показує рукою) тіні на ганчірці. От у тебе, братичок, справжнє мистецтво, вічне. Театр!
Саксаганський (регоче):
— Я конкуренції не боюся!
Тарковський:
— Сінематограф ніколи не наблизиться до театру! Це я кажу, Тарковський моє прізвище!
(усі регочуть)
Володя від цього l'art nouveau весь сіпнувся.
— Я на все піду заради мистецтва.
Голос спокійний.
Не зрадив.
Чикаленко (одразу):
— Геть усе?
Володя, не кліпаючи:
— Так.
Чикаленко:
— Ловлю на слові.
Саксаганський (убік, напівпошепки до Чикаленка):
— Що ти вже для нього придумав…
4. ВИПРОБУВАННЯ. ТОГО Ж ВЕЧОРА
Ліхтарі. Бруківка блищить. Вітер шарудить листям. Тарковський уже зник, Саксаганський попрощався з багатозначним “ага”.
Чикаленко:
— Пішки. Тут недалеко. Побачимо твою ціну.
Звертають униз. Паньківська. Двері.
Пишнотіла мадам, багато золота на руках, в вухах і між грудей. Усміхається.