Выбрать главу

******

Я не сплю вже дві ночі.

Бруд заповз навіть у носа.

Не зникає.

Не можу дихати.

Я себе недооцінив. Всяке ж було.

Думав, що нічого вже не принизить.

Аж ось. Є.

В мені наче відразу дві голови:

одна гидиться, інша думає, як вижити, і згодна.

Можна написати листа батькові.

Він витягнув би. Але я не хочу його милосердя. Вони всі мене зрадили, коли могли врятувати.

З п’ятнадцяти років сам вирішую свої проблеми. Відповідаю за себе. Нікому не винен.

Тепер от думаю, чи це висока ціна за волю? Скільки я коштую? Боже, вибач мені.

(Пауза)

Цей в погонах повернеться.

Я знаю. Він буде впевнений, що я готовий.

Зараз сижу й думаю,

що значить “бути чистим”,

коли тебе вже облили помиями.

> ПРИМІТКА. Огляд тіла С.Петлюри доступний. Під час зазначених досліджень тоді шукали залишкові сліди біорідин і пошкодження слизових. Якщо знаходили — до 5 років каторжних робіт. Характер ушкоджень слизових визначали “на око”, залежно від уподобань фельдшера.

2. БАТЬКО. ДВА ДНІ ПО ТОМУ

Брязкіт ключів.

Рипіння замка.

Двері відчиняються. Не погони. Мій батько. Василь.

Я стою при ньому. Як школяр.

Сивий, у шинелі. Запах диму, дороги, тютюну. Очі не дивляться прямо.

Відвертається.

— Ну от, — кажуть. — Послав Боженька кару. Сина. Ганьбу.

Я мовчу.

Батько знімає шапку, витирає піт, кладе її на коліна.

— За тебе заплатив. Сім десятин. Тепер наїсися волі.

— Батьку, ви продали наш ліс?

— То що, вже не треба було? Ти вже “відробив”?— кривиться.

Очі в підлогу.

— У мене сім дітей. Всі ще хоч якось. Але ти… Прокляття якесь.

(пауза)

— Мені сказали, що ти вже і з цим начальником… грішив… совокуплявся…

Я підвожу очі.

Він не питає. Просто дивиться. Йому “все ясно”.

— Не треба. Не хочу чути. Ти сам винен. Пропонують таке, бо бачать, який ти є. Гнилий. Хтивий. Тебе тягне до гріха. Інакше б не підходили.

Я нічого не кажу. Задихаюся.

Ноги ватяні. Ледь витримую, щоб не витошнило.

Піт тече.

Батько встає.

— Приїдеш додому — моли Господа, щоб пробачив. Піст візьмеш. Я тебе відшмагаю, хай з кров’ю дур вийде.

Одна біда...

Тобі треба їхати з губернії.

Подалі. Тиждень маєш.

Який сором, Господи прости.

Син збоченець.

Мати цього не витримає. Ми ж тебе, як усіх ростили…

Біля дверей різко зупиняється.

Озирається. Очі темні, повні ненависті й страху.

— Женимо тебе, — каже тихо, але так, щоб я відчув.

— Щоб з плоті твоя хіть у жінку йшла. Чуєш?

Все сім’я має бути в жінці!

Не в чоловікові, не в руках, не в гидоті!

Перейти в дитя, як у людей.

Як Бог велів.

Інакше... ти не син мені.

Він рвучко відчиняє двері, виходить.

Тиша. Кроки віддаляються.

Я стою.

І знаю: те, що він сказав, не мине.

Назавжди в цій тюрмі.

> ПРИМІТКА. Василь Петлюра помер від серц. нападу 1909 р. Його кредо “Дітей любити так, щоб вони про це не здогадуватися” (спогади С. Скрипника). Він помер, не знаючи, що у Симона є Оля.

3. НАРЕЧЕНА. ТИЖДЕНЬ ПО ТОМУ

Листопад 1901 р.

Полтава.

Чайна.

Зала гуде від голосів, але скраю тихо. Стіл лакований, самовар розписаний вульгарними півнями і квітами. Я сіра миша. Заховаюся в кутку.

Я думаю про те, як пахне ліс, проданий батьком: сосна, тирса й мастило. Мені сказали: поїдеш за межу губернії. Краще чимдалі. Але куди?

Микола.

Невеселий. Не схожий на себе.

Сів, підсунув чашку, перемішав цукор, ковтнув — і почав говорити.

— Бурулька. Ти ледь все не запоров. Був на межі, — каже. — Роки роботи…

Він каже, що він мій адвокат і все знає. І про цінну пропозицію. І про десятини лісу. І про те, що я йолоп. І треба було віддатися. Бо земля важливіша за честь.

— То куди мені їхати? — питаю.

— На Кубань. Там є партійний осередок. І Кошиць. Ось квиток.— каже Микола. — До професора Щербини. Він пісні збирає. Етнограф. Сподобайся йому, підкори його. Будь гарним хлопцем.

Музику вчи. Голос став, це твоя зброя буде. Повернешся — почнемо справжню роботу. Твою місію.

(Додає)

—А… забув…Грушевський оцінив, що ти за нього сів. Приїдеш туди — пиши статті. А я йому передам. Він тебе опублікує. Обіцяв. А Франко тебе чекає. Тебе у Львові вже люблять. І чекають.

Я намагаюсь уявити, як музика стане зброєю і до чого тут Кошиць, учень Лисенка. Микола підсуває мені папірець з адресами, наче це довідник, а не життя.

А далі знову. Стара шарманка. Улюблена пісня. “Веселі пригоди у симоновому ліжку”. Чим же зараз мій член зайнятий.

— Є дівка? — питає просто.

Звичайно. У такого красеня, як я, завжди. На кожному кроці по п'ять дівок. Тільки на вулицю виходжу, одразу на спину і стегна розводять.