******
Я не сплю вже дві ночі.
Бруд заповз навіть у носа.
Не зникає.
Не можу дихати.
Я себе недооцінив. Всяке ж було.
Думав, що нічого вже не принизить.
Аж ось. Є.
В мені наче відразу дві голови:
одна гидиться, інша думає, як вижити, і згодна.
Можна написати листа батькові.
Він витягнув би. Але я не хочу його милосердя. Вони всі мене зрадили, коли могли врятувати.
З п’ятнадцяти років сам вирішую свої проблеми. Відповідаю за себе. Нікому не винен.
Тепер от думаю, чи це висока ціна за волю? Скільки я коштую? Боже, вибач мені.
(Пауза)
Цей в погонах повернеться.
Я знаю. Він буде впевнений, що я готовий.
Зараз сижу й думаю,
що значить “бути чистим”,
коли тебе вже облили помиями.
> ПРИМІТКА. Огляд тіла С.Петлюри доступний. Під час зазначених досліджень тоді шукали залишкові сліди біорідин і пошкодження слизових. Якщо знаходили — до 5 років каторжних робіт. Характер ушкоджень слизових визначали “на око”, залежно від уподобань фельдшера.
2. БАТЬКО. ДВА ДНІ ПО ТОМУ
Брязкіт ключів.
Рипіння замка.
Двері відчиняються. Не погони. Мій батько. Василь.
Я стою при ньому. Як школяр.
Сивий, у шинелі. Запах диму, дороги, тютюну. Очі не дивляться прямо.
Відвертається.
— Ну от, — кажуть. — Послав Боженька кару. Сина. Ганьбу.
Я мовчу.
Батько знімає шапку, витирає піт, кладе її на коліна.
— За тебе заплатив. Сім десятин. Тепер наїсися волі.
— Батьку, ви продали наш ліс?
— То що, вже не треба було? Ти вже “відробив”?— кривиться.
Очі в підлогу.
— У мене сім дітей. Всі ще хоч якось. Але ти… Прокляття якесь.
(пауза)
— Мені сказали, що ти вже і з цим начальником… грішив… совокуплявся…
Я підвожу очі.
Він не питає. Просто дивиться. Йому “все ясно”.
— Не треба. Не хочу чути. Ти сам винен. Пропонують таке, бо бачать, який ти є. Гнилий. Хтивий. Тебе тягне до гріха. Інакше б не підходили.
Я нічого не кажу. Задихаюся.
Ноги ватяні. Ледь витримую, щоб не витошнило.
Піт тече.
Батько встає.
— Приїдеш додому — моли Господа, щоб пробачив. Піст візьмеш. Я тебе відшмагаю, хай з кров’ю дур вийде.
Одна біда...
Тобі треба їхати з губернії.
Подалі. Тиждень маєш.
Який сором, Господи прости.
Син збоченець.
Мати цього не витримає. Ми ж тебе, як усіх ростили…
Біля дверей різко зупиняється.
Озирається. Очі темні, повні ненависті й страху.
— Женимо тебе, — каже тихо, але так, щоб я відчув.
— Щоб з плоті твоя хіть у жінку йшла. Чуєш?
Все сім’я має бути в жінці!
Не в чоловікові, не в руках, не в гидоті!
Перейти в дитя, як у людей.
Як Бог велів.
Інакше... ти не син мені.
Він рвучко відчиняє двері, виходить.
Тиша. Кроки віддаляються.
Я стою.
І знаю: те, що він сказав, не мине.
Назавжди в цій тюрмі.
> ПРИМІТКА. Василь Петлюра помер від серц. нападу 1909 р. Його кредо “Дітей любити так, щоб вони про це не здогадуватися” (спогади С. Скрипника). Він помер, не знаючи, що у Симона є Оля.
3. НАРЕЧЕНА. ТИЖДЕНЬ ПО ТОМУ
Листопад 1901 р.
Полтава.
Чайна.
Зала гуде від голосів, але скраю тихо. Стіл лакований, самовар розписаний вульгарними півнями і квітами. Я сіра миша. Заховаюся в кутку.
Я думаю про те, як пахне ліс, проданий батьком: сосна, тирса й мастило. Мені сказали: поїдеш за межу губернії. Краще чимдалі. Але куди?
Микола.
Невеселий. Не схожий на себе.
Сів, підсунув чашку, перемішав цукор, ковтнув — і почав говорити.
— Бурулька. Ти ледь все не запоров. Був на межі, — каже. — Роки роботи…
Він каже, що він мій адвокат і все знає. І про цінну пропозицію. І про десятини лісу. І про те, що я йолоп. І треба було віддатися. Бо земля важливіша за честь.
— То куди мені їхати? — питаю.
— На Кубань. Там є партійний осередок. І Кошиць. Ось квиток.— каже Микола. — До професора Щербини. Він пісні збирає. Етнограф. Сподобайся йому, підкори його. Будь гарним хлопцем.
Музику вчи. Голос став, це твоя зброя буде. Повернешся — почнемо справжню роботу. Твою місію.
(Додає)
—А… забув…Грушевський оцінив, що ти за нього сів. Приїдеш туди — пиши статті. А я йому передам. Він тебе опублікує. Обіцяв. А Франко тебе чекає. Тебе у Львові вже люблять. І чекають.
Я намагаюсь уявити, як музика стане зброєю і до чого тут Кошиць, учень Лисенка. Микола підсуває мені папірець з адресами, наче це довідник, а не життя.
А далі знову. Стара шарманка. Улюблена пісня. “Веселі пригоди у симоновому ліжку”. Чим же зараз мій член зайнятий.
— Є дівка? — питає просто.
Звичайно. У такого красеня, як я, завжди. На кожному кроці по п'ять дівок. Тільки на вулицю виходжу, одразу на спину і стегна розводять.