Але цього разу дійсно є. Місяць уже. Ніжна, тепла, кругленька, з ямочками на щоках і кучериками, що все ніяк не хочуть триматися за вуха. Дарував їй фініки. Каже, солодкі.
Я її перший. Вона любить мене. Роблю, щоб їй було добре. Коли завершує — пищить кошеням. Живемо не разом. Чи дочекалася мене з тюрми — питання.
— Кидай. Забудь, — каже він різко, як удар ребром долоні. — І не смій женитися. Я тебе особисто каструю по саму кістку. Максимум — якісь випадкові.
Я сміюся тихо, гидко. Сміх — це єдина зброя, що залишилася.
— А твій Володя? — питаю обережно. — Може вже його не тягти? Досить йому на мене дрочити. Всі руки стер в мозолі. На фотокартках він гарний. Висилає мені свої знімки. Знайде собі якусь жінку. І письменником рано чи пізно стане. Він вже студент.
Микола піднімає брову, як дід, що перевіряє, чи курка ще жива.
— Малий! Ти геть здурів? — каже.
— Und wem wirst du jetzt das Gehirn ficken? (нім. А кому ти будеш мозок тр*хать?)
Тобі тільки з ним. Він твоя наречена. Суджений.
(Хреститься. Вперше за вечір посміхається)
— Листи пишіть. Іншого не дозволяю.
Нормальне таке ти життя мені придумав, Миколо. Навіть злягатися не можна. Тільки цей хворий з листами. Батько мене вважає збоченцем. Хоче вилікувати шлюбом. А наставник забороняє дівок.
— Добре, — кажу. — Поїду.
Прощаємося. Я бачу в його очах тривогу: боїться, що стану слабким і зруйную те, що він почав будувати. Що обміняю його “задачі” на своє задоволення.
А в цього Володю ми дійсно дуже багато вклали. Шкода викидати. Я навіть повість з ним написав. Про коханців, ревнощі і жорстокість. Правда, Чикаленко не оцінив. Письменника з мене не вийде.
Посміхаюся. Маю “наречену”. Гарну. Чорняву. З вусами. В листах. Дожився.
Цікаво, що за місію мені Микола вигадав. І чого вона залежить від мого задоволення.
> МОНОГРАФІЯ. На Кубані Петлюра отримав перший журналістський досвід. Написав статтю “Про стан народньої освіти і медицини в Полтавській губернії”. Її видав М. Грушевський в річнику НТШ за 1902 р., а редагував І. Франко.
ЕПІЛОГ. ЗБРОЯ
(ВОЛОДЯ)
Біла Церква.
Казарми Січових стрільців.
НІЧ 15.11 / 16.11
Ніч. Я вже більше нічого не бачу
Нічого не чую, і я вже не я.
Закінчився ще один день…
Входжу в свою комору. Перечепляюся. Кімнатка як велика шафа. Колишній медпункт, нині спальня голови Директорії. Спирт і камфора. Трухлява підлога, стілець. Ліжко, миска з водою.
Кидаю валізу, розстібаю свій маскарадний костюм залізничника.
Повітря гірке, наче від старої отрути.
Кашляю, сідаю.
В голові шумить, як у розтрощеному вулику: Гетьман, війна, свої проти своїх. Як уникнути. Що робити.
Входжу сюди, як пес у буду. Холод у кістках. Туга в череві. Сідаю на ліжко. Хочу провалитися, хоч на кілька годин. Але не можу.
Думка свердлить: небезпечно. Все не туди.
Симон не справжній соціаліст.
Поміркований. Ситуативний. Він ближче до Гетьмана по духу.
Безідейний пристосуванець.
Ставить національне вище за соціальне.
А що таке нація?
Товче те саме, що Міхновський.
Маячня.
Примітив.
До нього йдуть усі. Мусолять його ім'я. Без програми, без цілі. Все хаос.
Не революція. А церква. Поклоніння Симону.
Посміхаюся. Деякі думають, що Петлюра жінка. Так і кажуть: “От зараз вона переможе, і як влупить панів”. Смішно. Бо якраз цей панам точно нічого не зробить.
Стискаю голову руками. Тиша клекоче у вухах. Ніч за вікном сира, липка, як хвороба.
Лягаю.
Простирадло вогке, недосушили.
Ковдра важка. Давить. Душить.
Коле.
Перевертаюся на інший бік.
Не допомагає.
Усе тіло живе власним життям — пульсує, шукає чогось.
Заснути не виходить.
Під повіками — блимає.
Піч тріщить, ніби дихає.
> ПРИМІТКА. Деякі регіони вважали Петлюру жінкою. Цим спекулює Булгаков в “Білій ґварії”. Також це є у Винниченка.
ДЕНЬ 16.11
Їдальня.
Стіл із дощок. На ньому хліб, каша, погнуті ложки. Симон і Євген разом.
На столі пістолет, жерстянка править за попільницю.
Євген щось шепоче, Симон слухає, усміхається, киває.
Підсовує йому полив'яну миску. Додає шматок м’яса. Турбується.
Мов старший брат.
Я дивлюся на це.
У роті метал.
Каша парує, але від запаху підкочується нудота. Сіль здається гіркою. Шлунок стискається, наче від удару.
Дивлюся на цих двох. Вони разом воювали. Пройшли Арсенал. Брали Київ.
Цей зв’язок не розрубиш.
Готуються перемагати.
На подвір’ї Симон штовхає ящик з набоями.
Короткий рух головою:
— З дороги.
Мені здається, що під ногами хруснула гордість.
Вечір. Пізній час як пересохла гума. Я сам. Він у Коновальця.
НІЧ 16.11 / 17.11
Писати.