У кімнаті стола нема, іду до бібліотеки.
Темно, холодно, вікна забиті фанерою.
Одна лампа — жовта пляма світла посеред мороку.
Тиша в передчутті бою.
Сідаю, протираю очі.
Пишу.
Слова самі лізуть, без сенсу, без контролю.
Рядки дихають, наче живі.
Я бачу: всі слова про нього.
Про його плечі, голос.
Рука не слухається.
Я дивлюся на написане.
Читаю — і не вірю.
Це моє.
Рву аркуш.
Другий.
Третій.
Чорнило розмазується пальцями, як кров.
У коридорі сміх.
Голос Симона. Потім Євгена.
Щось грохотить, далі шурхіт.
Стихає.
А я тут.
ДЕНЬ 17.11
Отаман увесь у справах. З Євгеном.
У них зрощення: один говорить — другий все розуміє.
Нерозлучники.
Я дивлюся й усміхаюся.
Хай бігає, командує, грає свого героя —
все одно ж приповзе.
Симон у русі: зброя, накази, люди.
Пише десятки звернень, кожному місту по-своєму.
Публічний почерк. Без хрестів.
Говорить їхньою мовою, ніби знає, що вони хочуть чути.
(* від авт. адаптація контенту під цільову аудиторію).
Я знаю. Відлік пішов на години.
НІЧ 17.11 / 18.11
Хтось на радощах, що зайняли владу в місті, розкочегарив пічку.
Жар, як влітку.
Я стягую все. Повністю. Голий.
Все.
Зачиняюсь.
Гашу лампу.
Ключ під подушку.
Не хочу нікого бачити.
Мене все муляє, давить, подразнює.
Щоки колючі чухаються.
Навіть простирадло впивається в шкіру.
Ковдра смердить чужим тілом.
Викинув її на підлогу. І так дихати нема чим.
Лежу невкритий. Розкинувся.
Ліва долоня свербить. Зверху.
Нестерпно.
Але пройде.
Хочу заснути.
Не виходить.
Темрява дихає мені в спину.
Я лежу, мов камінь.
Кожен нерв напружений, але зовні — тиша.
Він заходить без звуку. Повітря змінюється.
Шинель торкає груди, ковзає по шкірі, залишає тепло.
Я знаю цей рух — короткий, точний, як крок у бою.
Зупиняється біля голови.
Між нами кілька сантиметрів.
Дихає, повільно, впевнено.
Від вовни пахне холодом і димом.
Потім — метал по склу.
Раз.
Ще раз.
Дзень.
Глухий, короткий звук просто над головою. Легкий запах коньяка.
Ключем по пляшці.
Повітря стоїть.
Мені не треба дивитись — я відчуваю його.
Кожен мій м’яз гуде, як струна.
Він нахиляється ще нижче.
Голос тихий, але в ньому залізо:
— Покидайся, спляча красуне.
(Видихаю)
Зранку буде битва. Я чув.
А зараз
Буде.
Те.
Що завжди.
## #37. Масло
ПРОЛОГ. СОФІЯ
Зима 1900/1901, Полтава
1. ТОЙ ДЕНЬ
Вулиця в білих обіймах. Суха манка летить прямо в очі. Сніг тане на вовняному сукні, на вухах, на носі. Рипить полозами на дорозі, які тягнуть за собою чорні залисини на бруківці.
Софія Русова-Ліндфорс кутається в пухову хустку, несе валізку з паперами.
Кучер попереджав: не варто йти через усю Полтаву пішки, але кінь уперся, не рушає.
Раптом. Полози. Зупиняється екіпаж.
Зістрибує хлопець: темне пальто, чорні чоботи, рукавиці. З-під шапки попелястий чубчик.
Сині очі. Червоні щоки.
Усміхається в усі зуби.
— Сідайте, пані Софіє!
Вона завмирає:
— Божечки… та це ж той самий Симон! Семінарист, що гризе книги! І ще трохи — олівці.
Він легко кланяється.
Бере її валізку, відкриває дверцята, підставляє руку — впевнено, як кавалер.
Вона, трохи розгублена, сідає.
Сніг падає густіше.
Кінь рушає.
2. МОЯ МАШИНА
Софія дивилася на нього збоку.
Вітер вибивав пасма.
Плечі є, рухи легкі, точні.
Віжки натягнуті рівно, кінь слухняно йде, дзвіночки співають у такт.
Він нахиляється, щоб прикрити її від вітру плечем.
Не озираючись — просто відчуває.
Спокій у його рухах.
Жодної сором’язливості. Знає, куди прямує. Внутрішня сила йде з нього, як дим.
Софія зітхає. Кінь вибиває копитами, Полтава пливе білою плямою.
— Ви, пані Софіє, зовсім не слухаєте порад, — каже він.
— А ви звідки знаєте, що мені радили? — дивується Софія.
— У Полтаві новини розлітаються швидше, ніж сніг.
(усміхається)
— Ви ж сама вчите: все треба пізнати, все перевірити.
Вона повертається до нього, у щоках рум’янець:
— Хитрий. Ви мене цитуєте?
— Я вас поважаю, пані.
Пауза.
Полози й кінський подих.
Він:
— Маю прохання. У семінарії готуємо концерт. Хочемо, щоб до нас завітав Лисенко.
Софія засміялася.
— Він не ходить “за викликом”.
Симон кивнув.
— Але ви його хрещениця.
Софія різко посерйознішала:
— Тільки якщо заспіваєте, як янгол. Інакше, як я його затягну до бурсацького лігва?
— Можете в мені не сумніватися. — відповів і пригладив чубчика.
Щось у цьому хлопці є.
Софія уважно навела погляд: молоде, ясне обличчя, блакитні очі, губи — немов різьблені.