Її раптом огортає тепло, не від хутра.
— Ви неймовірний, Симоне.
— Просто вчуся у вас.
Софія схопила себе: не хоче прощатися.
3. ОБЕРІГ
Двір Русової. Вечір.
Сніг переливається блискітками, мов бите скло.
За калиткою гурт семінаристів.
Попереду Симон. Він — Маланка. Несе Зірку (“звІзду”).
Старий батьків кожух. Вузька талія, вишитий пояс. Червоні китиці підстрибують в такт.
Фалди хвилями. Як сукня.
Без шапки. Вуха вже червоні.
На голові віночок. Пістріяві стрічки, коралі на шиї. Щоки натерті бурячком, губи намащені рожевим воском.
Очі-крижинки.
Обряд. Краса. Сила. Таємниця.
Він веде.
І гурт. І пісню.
“Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…”
Голос кришталем, дзвінкий, вирізняється з хору.
Русова виходить на ґанок. Слухає. Усміхається.
Їй не хочеться вертатись у дім.
Запрошує всіх до хати.
Семінаристи заходять гуртом, сміються, струшуються.
Симон останній. Допомагає занести зірку.
Затримується.
— Пані Софіє, Ви справді покличете Лисенка?
Софія підводить руку до його голови. Торкається.
Грубий дріт і тканина, просочена воском, щоб квіти тримали форму.
В одній точці дріт коле лоба.
Проступила кров.
— І як той віночок не падає? Чи це корона?
(Пауза. Витерла червону краплю.)
— Покличу. Хочу, щоб побачив те, що і я.
— Пані, а що ви бачите?
— Хлопця, який хоче, щоб його почули. І нічого не боїться.
Русова повертається. За хвилину виходить із тонким нотником.
— Це Миколине. — каже. — Вчіть з хлопцями..
Симон бере. “Кобзар”, покладений на музику.
Тиша.
— Підпишіть, пані Софіє. Для мене.
Вона дивується, усміхається, сідає просто на ґанку, кладе книжку на коліно, дістає олівець.
Пише швидко, рівним почерком:
“Найбільш зухвалому хлопцю Полтави. Симону Петлюрі. Від Софії Р.”
Він читає.
Очі спалахують сталлю.
— Дякую Вам, пані Софіє.
— Шшш… — каже вона. — Просто не зупиняйтесь.
Він ховає нотник під полу кожуха,
виходить у заметіль.
Сніг падає великими клаптями. Ніби небо теж хоче щось підписати.
4. НЕВИДИМА СІМ'Я
Батько дали стусана: “Щоб не брав кожуха без дозволу. Щедрик йому, бісове дитя”.
Симон мовчки сів за стіл.
Чай з малинових гілочок і листя, вощана свічка, чорнило, два конверти і папір.
Бере перо лівицею.
Конверт, на Єлисаветград.
Рука тремтить, почерк кривуватий, літери Т внахльост.
“Володю.
Нікому не дозволяй казати, що ти негідний визнання.
Бо ти геній. І вартий.
Verbum — arma tua, gladio potentius. (лат. Слово — твоя зброя, сильніша за меч.)
Я сьогодні співав. Думав про тебе. Може, ти це відчув. У кожного є хтось, через кого болить.
У мене це ти.
Іноді я не знаю, чи хочу, щоб ти мене зрозумів. Бо як зрозумієш — злякаєшся. Але ми все одно зустрінемося. Одного дня.
P.S. Тільки не думай, що ти розумніший за мене. Ти кончений дурень.
P.P.S. Цього року хоча б їдь вже до Києва. Покажи себе Чикаленку.
P.P.P.S. Корсет ще цілий?
Oder hast du ihn mit der Kraft deiner Liebe durchgefickt?
(нім. Чи ти витр#хав його силою кохання?)
Je pense qu’il est déjà temps de le laver de tes “larmes”.
(фр. Думаю, час змити з нього твої “сльози”.)
С.”
Він перечитує. Усміхається сам до себе. Злизує чорнило з пальця.
Відкладає перо.
Перекладає його в праву руку.
Плечі розправляються, обличчя твердішає.
Другий конверт: Харків.
Почерк рівний, сухий, без пауз.
“Миколо.
Пані С. Русова погодилась. Лисенко буде. Треба було заспівати. Дивись, що мені подарувала.
Володя поїде на Київ. До Чикаленка.
Чергове заберу, як завжди.
Не хвилюйся.
Сам знаєш хто.”
Підпис чіткий, майже військовий.
Свічка блимає, віск тече.
Дві руки.
Два Симони.
Одне тіло.
5. ЖОВТЕНЬ 1918. ВІДДАМ
Симон — в'язень у печерській військовій школі. Без статті.
Сам. Лізе в кишеню. Лист. Від Софії. Оля передала.
“Любий Симоне. Крім вас ніхто не потягне Україну.
Ви народжені для цього. Прийміть свій шлях.”
Стискає аркуш, ховає.
Тиша. Наче знову в тому зимовому дні.
Усміхається:
— Вона перша розгледіла.
В голові лунав “Щедрик”:
Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
“Треба знайти того Леонтовича, як вийду. Кошиць точно в курсі.”
I. ПІДГОТОВКА
Біла Церква,
Казарми Січових Стрільців
16.11.1918 р. МИТЬ
Євген прокинувся різко.
Голова гуде: ніч у купе з Винниченком, сперте повітря, тіснота.
Симон уже стоїть біля вікна. В галіфе і майці. Курить.
Дим тягнеться в холодну шпарину. Навіть не повертається. Як він непомітно проліз проходом між двома ліжками?