Євген вилазить з ковдри, нашпортав чоботи, чеше до умивальника. Емальований. Сколоті кути.
Холодна вода.
— Не здумай, — бурмоче він.
Симон підпливає до нього тихо, впритул. Зупиняється збоку.
Нахиляється разом із ним — як тінь.
Євген в милі, черпнув воду, нахилився — Симон різко бере його за чуба, ривком під воду.
— Ти здурів?! — задихається Євген, відскакуючи.
Симон розводить руками. Очі відблискують. Губи розтяглися від вуха до вуха.
— Ми всі здуріли, Жовніре. З тисячею проти Гетьмана, німців і білої сволоти. Але по-іншому не буде.
Євген кашляє. Витирає обличчя рукавом.
Сердитися хоче — а чомусь не може.
Щось у Симоновому нахабстві тримає його купи.
— Пішли, — буркає.
— Атож, — киває Симон. Торкає Євгена плечем так, ніби нічого не було.
Вдягаються. Виходять у сіру ранкову вогкість.
До штабу.
Пліч-о-пліч.
Як завжди.
Сьогодні треба взяти і Білу, і Фастів.
17.11.1918 р. ЯК ДОВГО
1. Я ТАК ХОЧУ
Білу взяли вчора.
Кур’єр прибуває на світанку. Весь у багні. Дихає паром.
— Фастів зайнято. Залізниця! Нічна операція. Стрільці тримають!
Штаб оживає різко: карти на стіл,
олівці, лінійки, напрямки на Київ.
Симон у центрі, спокійний.
Євген поруч.
Входить у ритм за секунду — працюють удвох, немов одна машина: жест, позначка, погляд, карта. Це видно всім.
Двері. Заходить Володя. Повільно. Костюм трохи пом'ятий.
Очі червоні: ніч з паперами в диму.
Обличчя кисле. Країна входить у м’ясорубку. Біда.
Володя тихо:
— Ми ще… можемо уникнути битви. Хай хтось їде до Слинявого (*гетьмана).
(Дивиться на Петлюру).
— Треба спробувати. Зупинити кров. Не можна так…
Симон не підводить голосу.
Випускає дим.
Не злиться:
— Володимире Кириловичу. Прийміть відповідальність. Врешті решт.
(Дивиться прямо)
— Війна вже… А Директорія завтра їде у Фастів. Разом з Головою.
(Оцінює володін пом'ятий одяг)
—Житимете в нормальному готелі. Казарма — то не ваше.
Тиша.
Всі завмерли.
Член Директорії наказує Голові.
Євген заклякає між ними з олівцем за вухом.
Володя стискає папери до хрускоту.
— Ти… Ви, Симоне Васильовичу, думаєте, що це сміливість?! Безумство…
Симон рівно:
— Ні. Це сила.
Володя розвертається. Грюк. Нема.
Симон знову нахиляється над картою. Євген підсовує лінійку. Повертаються до планування наступу.
За вікном важкий, липкий холод. День тільки починається.
2. СТІНА
Карти, дим, погони, тіні.
Симон і Євген поруч: зчеплені зубці одного механізму.
Коло дверей Микита, із бляшанкою у руках. В мазуті, комір піднятий, вуса перекошені.
— Пальне привезли. На три машини вистачить, більше не витисну, — кидає він, ставлячи каністру на підлогу так, що метал глухо бряжчить.
Симон киває — швидко, по-товариськи.
— Молодець. До Фастова буде. Директорію перевезеш. Найцінніше. Голову держави. Тобі доручаю.
Микита бурчить:
— Не вартує пального ця ваша Директорія…
Євген подає лінійку. Вони знову працюють удвох.
Микита не втручається — лиш стоїть, схрестивши руки. Він після полону не воює. Знає Симона від сімнадцяти років: цей йолоп здохне, та не відступить.
Під час обговорення кулеметних точок Микита бурмоче:
— Федю… Чернику… скажіть, щоб не розтягувалися. Він хлопців знає, але коли нервує, тягне фланг.
Євген кидає йому погляд:
— Передамо.
Симон мовчки усміхається.
Ледь-ледь.
Бо з Микити такі слова треба витягати кліщами. А тут така щедрість. З чого б це?
Двері відчиняються різко. Генерал Осецький.
— Коновальцю.
(пауза)
— Призначаю вас командиром повстанських військ. Негайно.
Штаб стихає.
Микита навіть каністру перестає тримати — тупо спирається на неї.
Євген завмер.
Симон кидає на нього короткий погляд.
Легенький поштовх ліктем: ну що, тепер офіційно. Євген робить короткий, зібраний кивок.
Микита театрально зітхає.
Симон:
— Не ний. Готуй переїзд.
— Що ти вже задумав, пане Отамане. — стишується Микита і виходить, грюкнувши каністрою.
3. ДРУГ
Їдальня. Обідній час.
У кутку — казанок. Тягне старою грубкою. На колінах якісь ганчірки замість серветок.
Загусла каша, грубий хліб, що кришиться від найменшого дотику.
Без нічого.
Боже, як хочеться масла.
Солоного.
На пухкий хліб.
Євген і Симон поруч. Володя і Микита подалі. Обговорюють переїзд.
Отаман щелбанами по мисці виштовхує свою пайку ближче до Коновальця.
Доливає Жовніру гарячого з емальованого кавника, червоного в білі цятки зі щербиною.
Лізе в кишеню. Дістає варене яйце.