Криво всміхається:
— Як не жерти, можна вмерти. Маєш бути крутий, як оце синє яйце.
Євген розриває хліб, але рука завмирає.
Він не коментує.
Тільки коротко киває.
Оці фокуси від Симона завжди зненацька.
Євген мимоволі згадує слова Федя:
— Михайловичу, Отаман тебе пестить.
І так дивно, що Федь завжди називає його по-батькові, хоча лише на три роки молодший.
Холодний фронт, офіцери, операції — а між цим маленьке “Михайловичу”, як нитка.
Більш дивно “Жовнір” від Симона. Євген завжди Арсенал згадує.
4. ЯК ОСТАННІЙ ДЕНЬ
Металеві полумиски дзвенять, столи гупають від чужих ліктів.
Симон підводиться різко.
Бере свій погнутий металевий кухоль і брязкає виделкою по ньому, розпливається відгомін.
Вояки обертаються.
Володя, який ковиряє холодний хліб, теж підводить погляд.
Ніби з’їв щось тухле.
Симон швидко оцінює простір — бачить в кутку дерев’яний ящик з-під набоїв.
Підходить.
Застрибує на нього одним рухом, ящик рипить, але тримає.
Симон стає трохи вище за всіх, кидає погляд на глядачів.
Тупає одною ногою — щоб усі точно замовкли.
Голос дзвінкий, як холодний метал:
— Товариство! Завтра Директорія виїжджає до Фастова. Так безпечніше.
(Пауза. Погляд ковзає по всіх, потім на Євгені, на Володі, на Микиті)
— Я лишаюся тут.
Зі стрільцями. До бою.
Три секунди тиші.
Як перед вибухом.
І вибух.
Їдальня піднімається хвилею:
виделки стукотять по столах, хтось гукає “Слава!”, хтось просто б’є кулаком у дерево.
Симон стоїть на ящику, трохи усміхається. Ловить хвилю.
Володя дивиться:
Балерина. Знову. Театр одного актора — блискучий, щирий, незабутній.
А проте.
Завтра Отаман може загинути.
Євген терпне.
Щось підступає до горла.
Симон лишається не тому, що хоче слави.
А тому що знає:
ці хлопці стоятимуть, тільки якщо стоятиме він.
І тому Євген завтра поїде в Фастів.
А Симон ні.
День триває.
Холод густішає.
5. НЕ ЙДИ
До вечора казарму добре розкочегарили: знайшлися дрова. Місцеві допомогли. Петлюрі догоджають. Бо він за людей.
Коміри розстебнуті, під стелею стоїть гаряче повітря.
Євген, Федь Черник і Микита на обході: перевірка. Карабіни, набої, мастило.
Всі розуміють: у Гетьмана кіннота, десь поруч сердюки.
В Києві — біла офіцерня. А ще німці. Досі є.
Симон проходить мовчки, спокійний як камінь. Говорить до стрільців.
Перемикається на галицьку.
Вояки ковтають його кожне слово.
Євген ловить себе: думка про імовірну смерть Петлюри пече вогнем.
Дивиться на Отамана.
Худий.
Втомлений. В шинелі.
Занадто рівний.
Ніби вже все вирішено.
Микита це теж бачить.
Черник криво жартує: і не таке пережили.
У штабі Володя сидить над картами.
Сам.
Пічка гріє задушливо.
Лінії пливуть. Марно.
Йде до себе.
6. ЯНАНЕБІБУВ
У кутку штабу шафка з випивкою. На защіпці. Частково з Микитиної колекції, подарунок Симону. Рік збирав. Припер сюди.
Євген стежить: боїться, що Симон зірветься.
Морфій на Арсеналі. Нині пляшка. Хтозна, що в цій попелястій голові.
Симон відчиняє дверці.
Прицілюється.
Хапає коньяк. Ребристе скло.
Спокійно:
— Ти ж сам бачив. Він дурний, як сало без хліба.
— А пляшка навіщо?
— Йому… розслабитись. Завтра я його не побачу.
Йде.
******
Кімната Євгена/Симона, дві години по тому
Євген не спить. Сидить на ліжку.
Спина гола. Вкорочені споднії штані. Над розгорнутим блокнотом.
Пише про рух військ, про Фастів, про завтрашній день.
Про страх. Про відповідальність.
Двері риплять.
Симон повертається. За ним легкий шлейф коньячного запаху.
З вулиці. Десь гуляв.
Тирса по краю шинелі.
Припорошений, холодний — але рівний, чистий, ніби з криниці.
Скидає шинель повільно, струшує сніг.
Тверезий.
Євген помічає: одна долоня в крові. Розсічена зверху.
Розстібає всі ґудзики на кітелі і галіфе.
Лишається в сподньому.
Жодних слідів п'янства.
Євген підводить очі.
— Щось ти занадто рівно ходиш... А з рукою що, цвяхами пляшку відкривав?
Симон знизує плечима, сідає на своє ліжко.
— Я не п’ю перед боєм. Ніколи.
Показує порізану долоню, тильний бік:
— Цвяхи… Незручно і небезпечно.
Тиша.
— Молись, Жовніре, — тихо каже Симон. — За бій. За хлопців.
Євген завмирає.
Складає руки.
Починає молитву тонко, рівно, зі звичним ритмом, який повертає дихання.
Симон сидить, повернувшись до нього, дивиться, не кліпаючи. Ніби чує Бога.
Євген закінчує.
Зітхає.
— Тепер твоя черга, — каже.
Симон легенько усміхається.