Зітхнув. Втомився.
Він сьогодні увійшов в цілий натовп і добив. До потрібного результату. Взяв посаду.
Дає мені свій новомодній чай. Порцеляна з квіткою. Без m. Що за запах. На апельсин схоже. Бергамот. Я від цього чаю прію між ніг. Розв'язую краватку. Піджак все ж скинув. Ґудзики впиваються в живіт.
Взагалі б здер з себе все. Але цей вилупок неправильно зрозуміє.
— Ти ж той, хто все життя пише про “нову людину”, правда? — він почав стиха, здалеку.
Я не відповів.
— Слухай мене. Бо другий раз не казатиму. Ти тут? — включив свій командний тон. Як в редакції.
І продовжив.
— Я ж, крім усього, ще й літературний критик, Володю.
— Мені платять, щоб я оглядав твої геніальні тексти. Тебе, Володю, я читаю тільки за гроші. Бо безкоштовно шукати, що ж хотів сказати такий великий автор, як ти, — марна трата.
Я мовчки слухав.
— Я мушу тебе читати, Володю.
І що я бачу?
(Водянисті очі його примружилися).
— Щоразу те саме.
Дзеркало.
Усі твої герої — це уламки мене.
Нові імена, фабули, сцени, але це завжди я.
Викривлений. Помальований. Розчленований.
(продовжує)
— Хто тобі дав на це право? Це не письмо. Ти ж кінчаєш на власні букви.
На ті, де я мовчу. Де я втікаю. Де я ще не знищений.
Думаєш, це література?
Це твоя нав’язлива спроба мати мене, хоч через текст.
Бо по-нормальному
не виходить.
Ти ж це робиш навмисне, бо знаєш що я все зрозумію.
Симон не припиняє.
— Я твій Михайло з "Моменту". Цинік. Хижак. Я твій Василь з “Раба краси”. Я ідеал, на який хочеться дивитись, але не мати. Я твоя Ніна. Я Марія, що тебе кидає, бо вища. Я твоя коханка в кожному, блядь, тексті.
Він зупинився навпроти мене. Нахилив вбік голову. Дивився довго.
— Ти мене пхаєш навіть в свої псевдодитячі оповідання. Халамидник. Тут уже я в двох іпостасях. Я не просто твій Федько. Я твій Толюсь.
Володю, як ти його описав?
Ти його зробив меншим за Федька. Слабшим. Щоб що?
Я пам’ятаю все.
Ліпше за тебе.
> Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима...
А ще оце:
> Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав.
А яких таких федькових забав, Володю? Федьку 13, Толюсю одинадцять! Ти охрінів зовсім?
А отут ти вже дрочиш на мої дитячі ноги:
> Толя, чистенький, ніжний, з щічками, як проскура... Толя тихенько хреститься й блідніє... Ніжні, випещені ніжки його спотикаються.
— Хто ж це такий тоненький, синьоокий, світленький, з повними вустами, на кожній твоїй сторінці, га? Дай вгадаю?
— І ще одне, генію.
Ти ж, здається, атеїст.
Але всі твої діти янголи.
Слухняні, світлі, з очима на ікони.
А чому? Ти ж не віруєш!
Але створив собі культ: з мого дитинства.
Про яке ти не знаєш НІ-ЧО-ГО.
Ніжки.
Щічки.
Міг би, так і в штані заглянув.
Але тоді не надрукують, так, Володю?
Ти не віриш в Бога.
Але поклоняєшся.
Мені.
Жінки в твоїх текстах — це я, з цицьками. Ти їх не любиш. Принижуєш, знецінюєш, мучиш. Рядком, підтекстом, відсутністю вибору. Караєш їх за те, що вони — я.
(пауза)
— Всі. Всі твої діти — це я, яким ти бачиш мене в дитинстві.
Безпорадний, чистенький, мовчазний. Лялька.
Ти не змальовуєш, ти намагаєшся володіти. Через ніжність. Через текст. Через ілюзію жалю.
(Зупинився на мить.)
— Але звідусюд у тебе лізе страх.
Що я вийду з образу і стану собою.
Все життя ти пишеш мене слабкого, бо тільки такого можеш витримати.
А я не слабкий.
І саме тому не твій.
Ти триндиш, що пишеш про нову людину.
Вільну. Революційну.
Господи прости.
Але в усіх твоїх творах тільки я.
Симон наближається, наче тінь від багаття — рівно настільки, щоб зігріти, не спалити.
Продовжує:
— Що ти хочеш зробити з цією новою людиною, Володю?
Обійняти?
Зберегти?
А може, зруйнувати?
Було б непогано, щоб я помер?
Усі твої герої — це спроба привласнити мене. В папері. В образах. У слові.
Він стоїть поруч. Ближче. Лише кілька сантиметрів. Груди ходять.
Відчуваю. Його подих.
Його запах. Не парфюм.
А той що природній. Свій.
Він не змінюється.
Роки.
Тремтить голос. Від втоми? Ні. Від контролю.
Голос його звищується.
— Але я не твій.
Тебе не боюся.
Я веду цей танок.
Я диктую ритм.
Я тут кажу, коли хто кінчає.
Плюнув.
Пауза.
Довга.
Повітря натяглося нитками.
Я вже мокрий.
Всюди.
Легкий дотик його пальців до мого рукава. Неначе випадковий. Але влучний.
— Ти не хотів нову людину, Володю. Ти хотів мене. І прямо зараз хочеш.
(Оглядає мене зверху донизу)