І мене пробиває думкою, від якої треба або втекти, або вбити, або—
Ні.
Забути.
Кожен шрам, як кнопку, втискаю в його тіло, наскільки сили в руках вистачає.
Відчуваю: іде сиротами. Весь. Навіть спина.
Іншою рукою йду спереду.
Знаходжу.
Твердий. Впертий.
Шкіра натяглася, тепла.
Крапля вологи. Відчуваю на пальці.
Є.
— Ти зараз здохнеш за те, щоб я тебе взяв, — шепочу.
Голос у мене рівний.
Чую, як він у грудях тремтить.
Проте не рухається.
Мовчки.
На колінах.
Руки складені.
І чекає.
ВОЛОДЯ: КІШКА
Дзеньк.
Метал об скло. Впізнаю цей звук, як собака миску. Завжди тягне пляшку.
Потім щось мокре торкає губ.
Солодке. Тягуче. Коньяк.
Облизую. Автоматично. Театр.
Звісно.
Оце Балерина і чекав.
Щоб я рипнувся, щоб довести, що не сплю.
Я ідіот.
Ще гірше. Бо реагую. А не треба було.
Шинель чиркає по мені.
Груба вовна дере.
Латунні ґудзики лишають крижаний слід.
Дим, мороз, зброя.
Коробить, і ВІН то знає.
Отут мене й накриває.
Спершу тупа радість: прийшов.
Так, блядь, прийшов.
Я ж переконував себе, що мені байдуже.
Потім полегшення.
Бо скільки можна чекати?
Хай уже робить.
А далі — собі по клешнях:
ти що, скотино, радів?
Ти що, кликав ЙОГО?
Ні.
Я. Не кликав.
Але лежу тут, голий, довбень, і мовчу.
Весь стиснувся задом, наче булавка штрикнула десь під нижній край хребта.
Приповз, сука.
Отакий у нього гонор: сам приперся, а я ще й дихати боюся, щоб не видати, що радий.
Облизую губи другий раз.
Бо коньяк пече. І на вусах липне.
ВІН стоїть поруч.
Дихає.
Штани зачіпають мені вухо.
Тепла вовна. Гріє національний скарб — яйця свої.
А мені вухо ледь не відірвав пряжкою, аж пече.
І я відчуваю.
У нього стоїть.
Без жодного мого руху. Без слова.
Просто від того, що я в його владі.
У Симона завжди так.
Йому досить моєї покори.
Я це знаю — і мене зводить.
Я не такий.
Не з цього зроблений.
Мені треба дотик. Удар словом.
Будь-який поштовх.
А він — просто стоїть. Уже.
В голові дитяча лічилка: “Семене-Семене, не мостися до мене”. Де я це почув?
Стягує лахи.
Складає все рівненько. Хазяйська дитина.
Щоб ніхто ж нічого.
Дивлюся на нього. Розгладжує кутики. Голий.
Від цього у вухах починає дзвеніти,
ніби хтось зсередини б’є по бляшанці.
Хіть.
Я клянуся собі: не прагну цього.
Він щось каже.
Шипіння.
Слова валяться. Я не слухаю.
Вікно. Хоч би хто не глянув.
Двоє під ліхтарем курять. Ще побачать.
Треба злазити. На ліжку не буде.
Як кашляю, то чує весь поверх.
Піднімаюся ліктями.
Сідаю. Дивлюся на себе. Ще ні.
Опускаю ноги.
Килимок.
Стаю на коліна.
Так, як ВІН хоче.
Щоб ніхто не бачив.
Кисті на край матраса.
Пальці зводить від напруги.
Зап'ястками відчуваю раму. Холодна, шершава.
І тут. Власне тіло.
Знизу. В паху.
Наче хтось смикнув за нитку.
Стоїть.
Бо він за спиною.
Бо подих у шию.
Бо я знав, що так і буде.
Я його чую. Запах тіла. Цигарок. Коньяка.
Ненавиджу усе.
І те, що в мене стоїть, теж.
І він це бачить.
Холод б’є вище пупка. Метал.
Бляшана кругла кришка.
Я сіпаюсь.
Робить напоказ.
Виставляє руку: показує реквізит.
Балерина. Завжди грає на публіку.
Зараз публіка — лише я.
Баночка. Скляна. Холодна. Рельєфна.
Аптечний вазелін. Роздавав Червоний Хрест. На фронті. В Варшаві.
Притягнув.
Мене перекручує.
Це увага.
Це все про мене.
Він готувався.
Хочеться вити з сорому,
але тіло вже завелося.
Його тонкі пальці в світлі.
Рука вузька, з тим клятим пухом на передпліччі.
Під ліхтарем той пух стає золотим.
На цих зап'ястках є шрами до ліктів.
Він себе різав. Так і не сказав ніколи, чого.
Занурює пальці в банку,
розтирає жир так, щоб я бачив. Підносить масну долоню до світла: дивись.
Це мене ламає.
Усередині щось хитнулося.
Живіт стискається, ніби хтось пальцем натиснув.
Скло відставляє.
Мовчить.
Я знаю, що буде.
Не вперше.
Бачу: удвох тут не станеш.
Треба лізти
Під ліжко. Шпитальне. Для хворих. Як я.
Там і двоє розмістилися б, аби захотіли.
Але я сам. До пояса. Більше не треба. Він хай зовні.
Пилюка. Гидота.
Щоб я відчув. Ким є.
Ковзаю руками по дереві, змітаю пил ребром долоні, ніби це щось змінить.
Щока вже пливе по дошках. Холодно, шорстко, тхне старою крейдою й нічним горщиком.
Лікті розповзаються в боки.
Зверху продавлений панцир в рамі. На ґвинтах.
Звідси я його ніяк не побачу.
Він, звісно, не втримується:
— Літературна практика, Генію. “Декамерон” червоніє від сорому поруч із тобою.