Може, досить? Роби вже.
Я ж відкритий.
Йде рукою. Жир по мені.
Палець. Точно, як завжди.
Я стежу за диханням, щоб не стулятися.
Другий.
Глибше.
М’язи сіпаються, але тримаюся.
Він знаходить ту точку. Не знаю. Як її.
Раз тисне.
Пробиває в ребра.
Другий, і я вже майже.
Він знає, що міг би так мене довести. Робив. Не раз.
Та сьогодні ні.
Сьогодні він задумав іншу виставу.
І от я з його пальцем. Пливу.
В цю мить щось клеїться мені на губу.
Я вдихаю — і це падає в рот.
Муха. Суха.
Хрумтить.
Гіркий пил на язиці.
Мені вивертає шлунок, але він тисне втретє — коротко, сильніше — і в мене все з нутра тягне вгору.
Я не можу ні плюнути, ні сказати слово.
Голова впирається в дошку, плечі трясуться, ця комаха липне до піднебіння.
Все, що лишається — проковтнути.
Разом із соромом.
Разом із тим, що він робить.
Третій палець. Йде так повільно, що темніє в очах.
Я не знаю, чи таке буває у когось.
Може, це тільки в мене така поломка.
Може, тільки я реагую отак —
коротким жаром під шкірою, що віддає кудись у живіт.
Це вже моє.
Заради чого я зараз на колінах. Пикою і ліктями в пилюці. Голий. На дошках.
Весь час він щось бубнів.
А зараз нічого. Тиша.
Знає мене краще, ніж я сам.
Далі.
Вже не пальці.
Вже він сам.
Тягне момент.
Симон ніколи не поспішає, коли хоче, щоб я прийняв всього.
Спочатку тільки зовні.
Тисне. Чекає.
Я закриваюся, і він це відчуває, тихо сміється. Добре, що я не бачу.
— Голову держави я ще не брав. Що ж таке... Ти ж з липня мариш. Розслабся. Голово Директорії. Не вкушу. Поки що.
Чекає.
Доки я сам не пускаю його далі.
Просувається.
Крок. Ще один. І знову зупинка.
Знову починає шипіти.
— Ти ж умієш просити. Тихенько. Коли ніхто не чує.
Голос спокійний.
А я на колінах слухаю.
Ще трохи.
І знову зупинка. Нутром відчуваю плин його крові.
— Скажи: “Далі”.
Я мовчу. Звісно.
Тоді він просто чекає.
Десять секунд. Не знаю.
Сором і хіть сплітаються в мені так туго, що дихати важко.
— Мовчиш… Тоді я сам вирішую.
І входить до кінця. Без ривка.
Але так, щоб я відчув.
Хто дозволяє, а хто бере.
На якусь мить він теж лізе донизу — під панцир, цю залізну раму.
Настільки “зневажає”, що аж сам вмазується у пилюку.
Притискається животом до моєї спини.
Вага теплого безволосого тіла.
Той, що “вище за всіх”, буквально дихає мені в потилицю під ліжком.
— Ось так, — шепоче, так що ребра сходяться.
— Такий ти й справжній. Ні влади, ні волі. Один ти. Шльондра, що з липня чекає.
Але я чую інше: наскільки ж ти мене хочеш, якщо аж сюди вліз.
Відсувається назовні. Щоб мене не бачити. І тоді починає рухатись.
Коротко. Точно.
Кожен поштовх вибиває з мене рештки гідності.
Він правий.
І я це знаю.
Мене нудить.
Водночас млосно. Як він оце зірвався, сам поліз вниз, так він ні з ким.
І ніколи.
Я чекаю.
В мене своє буде.
Вже скоро.
СИМОН: ОБІЙМИ
Я в ньому.
До кінця.
Гаряче й тісно. Він важко вдихає — і мене при цьому зсередини підштовхує вгору.
Не бачу його. І добре. Він під ліжком. Половиною тулуба.
Тремтить.
Не так, як перед “приходом”. Просто.
Він мене надто сильно хоче й ненавидить одночасно.
Нервове.
Це про мене.
Про те саме, від чого треба тікати.
Я злюсь.
Щипаю його боляче. Якщо я завтра здохну, хоч щось лишиться. Синці на боках Голові Директорії.
Тримаю ритм. Це важко.
Коліна на підлозі.
Він раз по раз пливе вперед з тією веретою, мене тягне за собою.
Правицею тримаю, щоб не поїхав вперед. Лівицею — щоб в нього не впало.
А сам… Висю на рамі, як драний Сірко на сучці.
Груди тре іржею, пресом тримаю все тіло на вазі.
Як морква по тертці.
Як відпущу, він посуне вперед.
І все це піде прахом.
Чого тоді починав…
Що я роблю, Господи?
На словах: трахаю голову держави.
Звучить!
Медаль на груди.
А по факту?
Як останній ідіот, встромився в половину тіла, що стирчить з-під ліжка.
Чистий Боккаччо. Буквально. Декамерон. В Білій Церкві.
І це ще не найгірше.
Я ж видав себе.
Підліз під ту кляту раму.
З мого горла вилітають матюки.
Образи.
— Ти лайно собаче. Не людина навіть. Тварюка, яка забуває себе. За миті насолоди…
А найгірше, що він розкусив.
Зловив мить моєї слабкості.
І хто я зараз?
Як повія. Я його ублажаю.
Того, хто мою армію вбив.
І це ж тільки початок.
Симоне, працюй, блять.
Основне попереду.
Все я. Тільки я. Тримаю ритм.
Під його подих.