Підлога під щокою тепла.
Пилюка і пісок. На вусах. На бороді. На грудях по волоссю. В роті.
Лежу на мокрому.
Дихаю наче після гарячки.
На мить здається, що я сам у кімнаті.
Піднімаю голову.
Шия ниє.
Очі печуть. Бачу його.
Чорні чоботи. Симон.
Запалив свічку. Взяв на підвіконні.
Вправляє край сорочки.
Хитається трохи.
Рука…
Роздерта вздовж тильної сторони.
Кров зупинилася, але рвана лінія темніє, краї червоні.
Сполоснув її в тазу. Бачу, вода трохи мутна від крові.
Тепер висихає сама.
Ця рука… Була на мені чи в мені.
Не знаю.
Сунув її в рукав.
Йому боляче.
Видно по тому, як лице сіпнулося — одна мить, і все.
Знов камінь.
Шинель він накидає грубо, трусить плечами, щоб розправилося.
Цілою рукою поправляє комір.
Волосся сире, облився.
Мовчить.
І я мовчу.
Його спина.
А якщо це востаннє?
А якщо вийде і це назавжди?
Дурень пафосний.
Балерина з хуєм.
Лишається під кулі.
Він повертається.
— Не дай Бог тобі щось вигадати. Нічого між нами нема.
Тихо.
Рівно.
Так, ніби підсумував засідання.
Піднімає свої ключі з підлоги.
Бере баночку, ту саму, ховає в кишеню, де темніє пляма від крові.
Повертається до дверей.
Відчиняє.
Виходить.
Без погляду назад.
Клац.
Замок.
Я лишаюся на підлозі.
Пил під вилицею.
Дихання рване.
Мене досі веде.
Всередині. Завжди так.
Під кісткою внизу коротко смикає.
Раз.
Пауза.
Ще раз.
Нагадування про “нічого нема”.
У дворі кричать “Варту!”.
Під хребтом трясе дрібно, уривчасто.
Одне калатає в голові:
нічого не було — а чого крутить так, ніби було все?
СИМОН: ЯК НІКОЛИ
Виходжу надвір.
Повітря стискає легені.
Світло ліхтаря б'є в лоба.
Цигарку маю. Хтось сунув у коридорі.
З руки крапає.
Сідаю на колоду біля стіни.
Сперся. Мовчу.
Дві хвилини. Може, п’ять. Не рахую.
І тут починається.
Спершу коле.
Потім пече.
Вити на місяць.
Або.
Зняти штані і тертися задом об кору.
Клята верета.
Кляті кліщі. Клята пилюка.
Я ж туди голим задом.
Занадто ніжний.
От і маю.
Підстрибую з колоди, мов підстрелений.
Пече аж під коліна.
Постою. Так легше.
Дивлюся в темряву.
На сніг, на чорне небо.
Тягнуся в кишеню по цигарку. Треба ще.
Лізу.
Не в ту кишеню.
Пальці намацують щось м’яке, загорнуте.
Газета.
Дістаю.
Підходжу під ліхтар.
Розгортаю.
Шмат вершкового масла.
Трохи теплий.
Розмазався по газеті.
Стою.
Сніг у волоссі.
Дупа горить вогнем.
Рука подерта до живого —
і тримаю шмат масла.
Той довбень запхав його мені в шинель.
Найцінніше.
Знав, що я з тюрми вийшов — тиждень марю.
Хліб. Пухкий.
З маслом. Солоним.
Сміятись хочеться.
І матюкатися.
Сісти на сніг.
А краще — лягти.
Висолоплюю язика, ковтаю сніг.
Пекло в ногах спадає.
Завтра бій.
Завтра крок, який уже ніхто, сука, не відмінить.
Я чистий.
Я новий.
Я готовий.
Віват, Боже.
Пробач мене, грішного.
## #38. Микита
I. МИКОЛА
Липень 1895 р
Замок Барона Штейнгеля
Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 27
(Інститут травматології та ортопедії)
Запах літнього Кудрявця. Кучугури липового квіту, розпечене каміння і перестиглі вишні.
Колись давно ці краї назвали на честь кудрявих лип, що обліпили гору.
Сад при замкові.
Троянди.
Микола відчув.
Нюхом. Шкірою. Пам’яттю.
Не ті, що на Бессарабці у торговок — тонші. Як у батьковому саду. Ніжні. Росяні. Оксамитові.
Баронові. Доглянуті.
Микола міг годинами доглядати квіти.
Вже звик.
Йому 23.
Всюди звертав на себе увагу. Чоловіки оберталися на його статуру. Жінки… вони бачили в ньому потенційного чоловіка. Для себе. Для доньки. Як не в церкву, так хоча б у ліжко. Микола не був проти. Любив це діло.
Користався тим, що мав: два метри зросту, сині очі, офіцерська постава й обличчя, яке художники просили “позичити для Мазепи”. Микола сміявся. З нього малювали. Гетьмана.
І кілька разів Чорта.
Та зараз була справа.
Замок барона Штейнгеля виглядав вирізаним з казки. Неоготика.
Стрілчасті вікна.
Черепичні шпилі.
Флюгери з котами.
Бордовий прапор з золотим гербом.
Під зводами арок бруківка дзеркалом.
Троянди всюди.
Фонтан розпилював їхній запах.
Микола знав кожний сорт: барон явно замовляв у Франції.
Карети.
Лампи.
Прислуга.
Микола — помічник адвоката, активний член гуртків. Його запросили.
Зайшов.
Мармуровий холод під ногами.
Ворс килимів.
Синьоокі святі з вітражів.
Знову троянди. Але вже мертві.