Один букет похилився.
Микола став.
Вирівняв стебло.
Перев’язав атласну стрічку.
Багряні чотки на руці блимнули. Оніксовий хрест блиснув і згас.
А тоді підвів голову.
Всі вже були:
Ольга Петрівна Косач (aka Олена Пчілка) — хвацька, різка, в модній вишиванці, коси бубликом;
Євген Харлампійович Чикаленко, 32 роки. Нігті поліровані, вкладені вуса. Прямо з Одеси. Скоро житиме поруч в новому маєтку. Червоний від спеки.
Шемети (брати) — бадьорі, гомінкі.
Плюс київська інтелігенція, змішана з дрібними честолюбцями, філологами, соціалістами, етнографічними романтиками.
Микола став до стіни.
Оцінював: хто кому кланяється, хто уникає чийого погляду, хто боїться, а хто тут заради показухи.
Погляд по вітражах, по трояндах…
Все дріб'язкове.
Неправильно живуть.
Зараз.
Щось.
Буде.
Дуже скоро.
******
Барон теж був.
Ходив залом. Власник мисливських собак.
Української геть не знав.
Час від часу зупинявся й чемно просив:
— Bitte, übersetzen.
(нім. перекладіть, будь ласка)
Пчілка дратувалася.
Чикаленко зітхав: набрид.
Микола курив і роздивлявся.
Димом хотів перебити солодкий сморід троянд. Але і це не могло приховати лицемірство навколо.
Євген Харлампійович головує.
Займає центр.
Позіхає артистично, з відкритим ротом, щоб усі бачили. Дістає срібний годинник на ланцюжку.
Усміхається:
— Панове, швидше, маю справи на Паньківській…
По залі смішок.
Всі знають його “справи”
На Паньківській — бордель.
Чикаленко розводить руками.
— Скинемося на подарунок. Графу Толстому. До вересня встигнемо.
Щось кримське… як ветерану війни. Може… корабель? Чи барильце коньяку?
Барон усміхається: про іменинника Толстого він чув.
Пчілка (Ольга Петрівна) зривається одразу:
— Не буде ніякого поклоніння Толстому!
Своїх треба підтримувати! Замість подарунків зберімо гроші на український альманах у Львові. Франка запросимо. Я Грушевського підключу.
Точно.
Ні Каменяр, ні Професор не відмовлять сестрі Драгомагова.
Микола стоїть колодою. Нерухомо.
Фальш.
Як запах підгнилого листя у теплиці.
“Вона ж сама Пушкіна перекладає для малоросів.”
Чикаленко перемкнувся в режим повчання:
— Поступовість, пані Ольго.
Культура. Еволюція.
Не треба…оцих… різких рухів.
Ви краще тойво… жіночий альманах видавайте з Пані Франковою, теж Ольгою, як і Ви. А великі справи — то для чоловіків.
У залі криво всміхаються.
Пчілка хапає повітря ротом.
Чикаленко добиває:
— Я от свого Шевченка скоро знайду.
Молодого. Справжнього. Без плачів і цих… любовних пригод. Щоб писав про народ. А не млів від хіті.
Повертається до всіх, голосніше:
— Отже, панове. По скільки скидаємося графу Толстому?
Погляд ковзає залом, шукаючи зрадника, що пошкодує грошей.
Так.
Оцей.
Вусатий.
Молодий поручник. Микола.
Той мовчить. Крутить цигарку.
Але всередині білий вогонь.
Здається, він усміхається.
Микола визнав: ця громада — дешевий театр.
******
Момент стався раптово.
Пчілка критикувала “поклоніння Толстому”, Чикаленко позіхав, барон просив перекладу.
І тут Микола просто, чітко, рівно, без підвищення голосу:
— То ви, пані Косач, проти Толстого…
але перекладаєте Пушкіна?
Тиша.
Ольга спалахнула. Чикаленко насупився:
— Це не твого рівня розмова, хлопче.
Не лізь, де старші говорять.
“Хлопче” стало тригером.
Микола секунду стояв.
Потім різко удар.
По Чикаленку.
Глухо, як по кістці.
Стілець посунувся. Хтось вскрикнув.
Чикаленко його за лацкан.
Микола у відповідь: двома кулаками.
Бійка. До крові.
Шемети кинулись розтягувати.
Пара стільців перекинулась.
Барон зірвався з місця:
— Seid ihr verrückt geworden, ihr Kleinrussen?!
(нім. Ви здуріли, малороси?!)
І раптом зупинка.
******
Чикаленко, червоний як варений рак, у бік Ольги:
— Чого вирячилася, дурна спідниця? Тобі ніколи не зрозуміти чоловічої розмови!
Усі погляди на Миколу.
От зараз він підтакне. Молодий же, гарячий. Справжній чоловік.
Микола навіть не оглянувся.
Витер кров з губи.
Спокійно сказав:
— Пані Ольга Петрівна нічим від вас не відрізняється, Євгене Харлампійовичу.
Тиша.
Рівна.
Сліпа.
Пчілка що та рибина на березі.
Чикаленко сіпнувся.
А Микола продовжив:
— Хоча перекладати Пушкіна українською — цирк.
Пчілка видихнула повітря, не знаючи, чи її образили, чи підтримали.
Другий удар, в Харлампійовича:
— Ви Толстому смокчете, а вона Пушкіна вилизує. Забули, що української мови не існує?