Раби.
Хтось перехрестився.
Микола набрав повітря.
— Ольго Петрівно, донечці привіт від мене. Квіточці. Хоч одна не стане підстилкою під російський канон.
Всі знали, що Леся — єдина, хто не кланяється імперії.
Єдина чиста.
Ольга знала, що Микола друг її Лесі.
Ніхто не дихав.
******
Міхновський підвівся, поправив мундир, змахнув пил зі манжетів.
Кинув:
— Борсаєтеся в лайні. Так нічого не досягнете.
Повернувся.
Вийшов.
Двері грюкнули.
Шемети дивилися, не кліпали.
Пчілка блідла.
Чикаленко кипів, але мовчав.
******
Публіка шепотіла:
— Хто він?..
Микола. Міхновський.
Вийшов під вітражі.
Зупинився.
Вперся долонями у камінь.
Дихав глибоко.
“Зроблю сам. Без вас.
Зачинили ці двері — я піду крізь інші.
Чорні. Але свої.”
З цією публікою діла не буде.
“Просите дозволу жити.
Я не питатиму”.
Глянув на Чикаленка в дверях.
Майнула іскра:
“А тобі, Харлампійовичу…
Я знайду такого “Шевченка без хіті”... — що писатиме хером.
Не знатимеш, як обійти цензуру.
І редакцією твоєю керуватиму, навіть якщо ти цього не знатимеш.
От побачиш”.
Плечі розпрямилися.
Народжувався Микола.
Той.
Хто.
Не проситиме.
> МОНОГРАФІЯ. М. Міхновський обожнював садівництво, культивував троянди.
Знався з Франком.
Дружив, листувався і підтримував Л. Українку та О. Кобилянську.
Шемети були найближчими друзями.
Виступав за:
створення армії,
автокефалію української церкви. Але перш за все, за визнання української окремою мовою.
> ПРИМІТКА. Брат Миколи Юрій, архієпископ Чернігівський, настоятель Св. Софії. Розстріляний 1937.
> ПРИМІТКА. Маєток Штейнгеля 1901р. купив лікар Лапінський. З іншого боку тої ж ділянки звів “Замок лікаря”. В ньому 3 роки мешкав С. Петлюра.
II. ОЛЯ
14 листопада 1918 р.
Київ, Маловолодимирська, 60.
Замок лікаря,
Квартира #3
Оля збиралася. Їхати. Поки можна.
Симон сказав. Учора заскочив Максим:
— Ольцю, будь готова.
Два дні в цій квартирі:
як отримала ордер про звільнення чоловіка.
Літня пилюка.
З кінця липня тут нікого.
Все завмерло з дня арешту.
Симон усюди. У кожній рисці.
Цигарки в чашках.
Підручники англійської з ложечками, встромленими замість закладок.
Сорочка з недошитим шевроном.
Ліжко.
Дивиться довго.
Заплющує очі.
Коли востаннє?..
Пам’ять виринає. Печерськ. Військова школа. Ковдра напнута.
Вони мали час. Їм не заважали.
Підкочений поділ сукні. Заплющені очі. Гаряче дихання між її стегон.
Язик креслить вузлики.
Якимось ритмом. З повторами.
Її обидві руки йому в чуба. Навколо холод, а в них під ковдрою тепло.
Підняв голову. Провів губами по її талії й піднявся до поцілунку. Вловила його рот одразу.
Руки ковзнули йому попід комір на спині.
Той шрам.
Провела пальцями — він тихо видихнув і знову опустився між колін.
— Żyj… — сказала вона спершу тихо.
А потім — ближче до вуха, різко, як наказ:
— Żyj. (поль. живи)
І знову вчепилася в чуба, пальці ніг стиснулися в колючих шкарпетках.
А тут? Вдома? На ліжку?
Було?
Порожнеча.
Наче хтось випатрав частину життя.
Сюди, в ці стіни вже не повернеться. Симон або стане головним.
І тоді буде нове житло.
Або… вона стане вдовицею…
Нічого доброго.
Скільки разів тікала, та зараз нестерпно.
Видихнула.
Їхати. До малої. У Чехію.
З Максимом. Добре, що він є.
І Масарика провідає, якщо пустять.
******
Дві валізи. Навалилася. Ледве застібнула.
Життя не впакуєш.
У ногах весь час рудий хвіст.
Марек.
Нервується.
Нявкотить.
Перебув окупацію, сидів під обстрілами. Вижив, поки Симон був під Крутами і рятував уряд у Житомирі. Повернувся у березні.
Грів її Симона.
Олю осяяло: речі — пил.
Бери хвостика.
Але як?
Він же втече ще на пероні.
Треба портупейку…
Хоча б нашийник…
Ремінь. У Симона точно є. Подивитись у шафі.
Форми різних військ рядами на вішаках.
Сірі, зелені, пісочні, сині.
Літні, польові, парадні.
Пояси не підходять. Симон любить широкі. На кота не приліпиш.
Остання. Шикарна чорна форма зі срібним галуном. Довга. Нова. Не бачила, чи вдягав. Мабуть, гарний.
Кишені…
Метал.
Витягла.
Складаний ніж. Засохла кров на лезі.
Тонкий ремінець.
Чужі підтяжки.
У Симона завжди чужі речі:
поясні бляхи, портсигари, запальнички, хрестики, латунні ґудзики з чужого одягу.
Ремінець дивний: чорний, вузький, легкий. Ніжна гнучка шкіра. Дірки по всій довжині, пробиті руками, шилом. Що їм пристібати?
Мареку підійде.